Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

Все це тривало якусь мить.

— Ну як? — запитав Хаджибей.

Боброк розвів руками.

— Такого видовища я, світлий хане, ще не бачив, — щиро сказав він. — Хоча мушу сказати, що тевтони, з якими я бився останні сім років, теж уміють тримати клин. Проте їхні коні йдуть повільною риссю, а ваш, ординський клин — мов стріла, що цілить прямо в серце.

— Так, прямо в серце, — підтвердив Хаджибей. — І головне — з часів нашого незабутнього Чінгізхана ще жодного разу не промахнулася. Чи не так?

— Так, — змушений був визнати Боброк.

— І це ще не все. Чомусь у вас, русичів, заведено думати, ніби наш чауш — воїн слабосилий. Ви гадаєте, що ми беремо більше кількістю. Що ж, давай, князю, подивимося, чи так це. Гей, Абдулла, Гафур! — гукнув він.

З лав виїхало два чауші. Один з них був зростом з Коцюбу, інший на голову вищий. Вони вклонилися ханові і застигли, чекаючи наказу.

— Зможете підняти ось це? — запитав Хаджибей і показав на чималеньку черепашникову брилу, що лежала за кілька кроків від нього. Судячи з того, що з-під неї виглядала трава, брилу було занесено зовсім недавно.

Чауші один за одним підійшли до брили і без особливих зусиль підняли її над головою. Проте хан зробив вигляд, ніби це його не задовольнило.

— Гості можуть подумати, що ця брила порожня всередині, — сказав він. — Хто з твоїх людей, княже, хоче провірити, чи так це? Ти, уруський товмач? Як тебе…

— Коцюба, світлий хане.

— То провір та скажи своєму князеві, порожня вона чи ні.

Коцюба нахилився над брилою, піднатужився. Брила повільно поповзла вгору і зупинилася на рівні Коцюбиних грудей.

— Давай, Федоре, не осором нас! — в цілковитій тиші пролунав басовитий шепіт Данила. — Ну, ще трохи!

Коцюба почервонів від напруги. Жили випнулися на його товстій шиї. Брила хитнулася, піднялася ще на два пальці і тут же глухо вдарилася об землю.

Тумен задоволено загудів. А Коцюба ніяк не міг нахапатися повітря.

— Що, важка брила? — співчутливо поцікавився Хаджибей.

— Так, світлий хане… — віддихуючись, згодився Коцюба. — Але ж я не чауш, я всього уруський товмач. То коли хочеш знати, хто на що здатний, звели підняти цю брилу і своєму товмачеві.

Гучний регіт заглушив його останні слова. Очі всіх звернулися до Мустема-алі. Побіжного погляду було достатньо, аби зрозуміти, що ханському товмачеві не те що підняти, а й з місця зрушити ту брилу буде не під силу.

А Коцюба, повернувшись до своїх, зі злістю кинув:

— У неї лівий бік значно важчий. А я, дурень, схопив, не перевіривши.

— Може, ще хтось хоче підняти? — запитав Хаджибей.

Наперед вийшов Данило.

— Ану, дай-но я спробую, — сказав він. Нагнувся, різко випростався — і брила злетіла над його головою, мов порожні сакви.

— Молодець, — похвалив його Хаджибей. — Проте сила — то ще не все. До того ж я відаю, що в посольство слабких не беруть. А от як зі спритністю? Може, хочеш поборотися з моїми батирами?

— А чого ж, — простодушно згодився Данило.

Проти нього вийшов Абдулла. Був він нижчим від Данила, в іншому, здається, нічим йому не поступався. Пригнувшись, суперники якусь мить дивилися один на одного. По тому, немов за командою, простягнули руки і рвучко обнялися. Обличчя їхні налилися кров’ю, кожен намагався підтягнути суперника до себе і підняти його в повітря. Спочатку це нікому з борців не вдавалося. Та за мить стало видно, що Данило все міцніше притискує Абдуллу до грудей. Ще трохи…

Проте в останню мить Абдуллі вдалося вислизнути з обіймів суперника.

Тумен полегшено зітхнув.

— Нічого не скажеш, могутній у тебе чауш, — сказав Хаджибей Боброку. — Але це ще нічого не значить…

Тієї ж миті Абдулла кинувся в ноги суперникові, захопив одну, і Данило застрибав, мов журавель.

Врешті не втримався і впав. Абдулла кішкою кинувся на Данила, проте той вже готовий був зустріти суперника як слід. Якусь хвилину вони знову змагалися в тому, чиї обійми міцніші, тоді Абдулла зробив спробу знову вислизнути. Та цього разу Данило був напоготові і йому вдалося вхопити суперника за поперек.

І все ж домогтися перемоги Данило не зміг. Скільки він не мотав свого суперника, той щоразу приземлявся на обидві ноги. Врешті Абдуллі вдалося вирватися з Данилових обіймів і тепер борці, з яких уже цебенів піт, знову повернулися до того, з чого й почали.

— Схоже, ми до вечора будемо дивитися, хто кого змучить, — посміхнувся Боброк.

Хаджибей подав знак — і суперники розійшлися.

— Що ж ти так? — докірливо звернувся Коцюба до Данила. — Я вже старий, з мене вже пісок сиплеться, а тобі ж тільки двадцять два.