Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

Після довгої гонитви, в якій його білий заморський огир переміг коня київського посла, Хаджибей ставився до Боброка з більшою повагою та приязню.

Боброк поглянув ліворуч, де лиман мав поєднатися з морем, поглянув праворуч, де лискучими брижами мерехтіла неозора водна поверхня, тоді сказав:

— Не розумію, як нам це вдасться, світлий хане.

Хаджибей широким жестом повів на зелені купини, що закривали околиці Овідіополя:

— Бачиш ті дерева? За ними знаходиться причал, де на нас чекають човни з вітрилами.

Човнів було два. На один сіли Хаджибей з київським послом, на інший — товмачі з мурзами. На цей раз товмачем від київського посла був Медовуха. А Коцюба залишився в Овідіополі, аби підготувати все необхідне для зворотньої дороги, додому. Залишився і Сашко — він мав доглядати за Коршуном.

Мурзи сиділи мовчазно й нерухомо, мов степові кам’яні баби. Мустем-алі неголосно, аби не почули зайві вуха, говорив щось Медовусі. Той час' від часу кивав головою, бризкав на чоло забортною водою або кидав побіжні погляди на гребців. Нараз він озирнувся назад, аби побачити, як далеко відійшов човен від берега і несподівано вигукнув:

— Трясило, це ти?

— А хто ж іще, — повагом обізвався керманич і посміхнувся. — А я тебе, Лукіяне, ще здалеку запримітив.

— То чому ж не обізвався?

— Бо розумний. Ти ж, дивлюся, таким великим цабе став, що, мабуть, і не підступишся.

— Еге ж, — згодився Медовуха. — Я зараз товмач при посольстві київського князя, тож кажи до мене, як до двох. Та коли пригостиш доброю юшкою, то можеш звертатися, як до старого друга. Проте я гадаю, що ти теж не тільки волам хвости крутив. Ханський перевізник — це тобі не жарт.

— Та який там ханський, — заперечив Трясило. — як був бродником, то так ним і залишився.

— З цим Трясилом ми колись разом бродникували, — пояснив Медовуха Мустему-алі. — Він теж тоді руку доклав до того, аби ти, джан, не зустрівся з зарізяками Ковбика. Не забув ще про Ковбика, Трясило?

— Хай його дідько на тому світі не забуває, — похмуро буркнув Трясило.

— Цікава людина, бачу, цей Трясило, — прошепотів Мустем-алі Медовусі. — Непогано було б з ним поговорити.

— Гаразд, — так же пошепки відказав Медовуха, а вголос запитав: — То, може, нам і справді погомоніти ввечері, друже? І не турбуйся, коли в тебе чогось не вистачає. У нас теж дещо знайдеться.

— Атож, — підтакнув Мустем-алі.

Трясило насторожено зиркнув на Медовуху, проте той непомітно підморгнув йому, і керманич знову посміхнувся.

— Обійдемося без вашої частки, — сказав він. — І уточнив: — На початку. А там видно буде…

Нараз його обличчя стало зосередженим: човен Хаджибея наближався до акерманського берега.

Котлабуга, буджацький хан, швидше скидався на рухливого, мов ртуть, і жвавого підлітка, аніж на володаря краю, розташованого між Дністром та Сиретом і між пониззям Дунаю та початком Карпатських відрогів. Він чекав гостей, нетерпляче витанцьовуючи ногами, взутими в червоні чоботи без каблуків — поршні, на самісінькому краю широкого дощатого причалу. Неподалік були ще два причали, такі ж широкі, але набагато довші. Зараз до них тулилося два кораблі.

Вони чекали, доки їхні опуклі черева заповняться зерном. Ще один корабель стояв на відстані польоту стріли від берега.

Як тільки човен Хаджибея глухо стукнувся бортом в причал, Котлабуга бісеням підлетів до брата і, виструнчившись перед ним, як простий чауш перед сотником, заторохкотів дзвінкою скоромовкою:

— Доношу найстаршому і найславетнішому з Ногаєвичів, що в буджацькій орді все гаразд: коні радо іржуть, вівці жалібно мекають, а молодший брат з нетерпінням чекає на старшого… — І вже іншим голосом, сповненим любові й пошани, додав: — Вітаю тебе на моїй землі.

— І я тебе вітаю, — Хаджибей притис брата до грудей. — Тільки дозволь зауважити, що не все в тебе так гаразд, як ти кажеш.

— А що саме? — насторожився Котлабуга.

— А те, що поки твої коні радо іржуть, а вівці жалібно мекають, капосні буджацькі горобці того й дивись, геть склюють зерно нашого подільського брата Солтана. Це скільки сьогодні кораблів із зерном пішло за море?

— Ще жодного. Лише оці два вантажаться. І то по обіді почали.

— Це чому ж так мало — зерно у брата закінчується?

— Ні, — відказав Котлабуга і кивнув головою на південь. — Там ще не все поїли.

— Чув? — звернувся Хаджибей до Боброка. — Ми й так не відаємо, що цього літа робити з братовим зерном, а ти ще й київське змушуєш нас продавати.