Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— Як це — змушуєш? — стріпнувся Котлабуга.

— А так. Київський самозванець Володька надіслав ним, — Хаджибей кивнув у бік Боброка, — листа, в якому вимагає виділити йому місце для порту, з якого він збирається вивозити за море зерно, шкури та меди з усієї Литви. А якщо ми цього не зробимо, то київський князь образиться на нас і почне вимагати землю для порту в Мамая.

В очах Котлабуги спалахнув лихий вогонь.

— Це ж… це нечувано! І що ти йому на це відповів?

— Порвав листа. Сказав, що з рабами не листуюсь. — Хаджибей хитро примружився. — Чи може, я вчинив занадто різко? Тож і приїхали до тебе, щоб ти нас розсудив, брате.

Котлабузі, здається, перехопило подих. Його верхня губа засмикалася, мов у пса, що збирається кинутися в бійку.

— Ну, брате… Тут не листи треба рвати, а серця з грудей цих київських урусів! Це ж нечувано, аби нам, нащадкам Батия і Ногая, недорізані свині-дунгизи наказували, як бути! Може, вони вважають, що наші чауші стали гаремними наложницями або геть вимерли? Що скажеш? — звернувся він до Боброка.

— Я цього не думаю, світлий хане, — відказав Боброк, з висоти свого зросту дивлячись на буджацького хана. «Схоже, що Котлабуга швидше вдає розлюченого, аніж є ним насправді», — подумав він.

— Я йому показав один із своїх туменів, брате, — втрутився Хаджибей. — І він дещо зрозумів.

— Це добре, коли так, — згодився Котлабуга і наставив пальця в живіт Боброкові. — Затям і передай тому, хто тебе сюди послав: у мене теж є тумени. І не слабші, ніж в очаківського хана.

— Ще сильніші, брате, — виправив його Хадкибей. — На порубіжжі тумени повинні бути ще сильнішими, ніж всередині Орди.

Котлабуга кивнув головою.

— Але й це ще не все, — продовжував він і повернувся до свого почту. — Назим-паша, де ти?

Наперед вийшов тлустий чоловік в пишному халаті і з тюрбаном на голові.

— Це наш новий друг, — представив його Котлабуга. — Прибув учора ввечері з Османської Порти на тому красені, — і він кивнув у бік корабля, що стояв віддалік від берега. — Назиме-пашо, скільки туменів дав би нам султан, якби ми звернулися до нього за допомогою?

— Султанове військо злічити неможливо, — розважливо відказав паша. — І два чи три тумени яничарів для нього нічого не значать.

— Хто це такі — яничари? — запитав Хаджибей. Здається, поява цього Назима-паші була для нього несподіванкою.

— Це чауші, яких ми малими дітьми вивезли з підкорених земель. У них немає ні батька, ні матері, окрім священної Порти, в ім’я якої вони навчені вбивати кого завгодно. Перед їхньою ходою зараз тремтить весь світ.

— Чув? — звернувся Котлабуга до Боброка. — Тож передай про це своїм хазяям, і нехай вони добре подумають, перш ніж знову слати листи в Орду, бо після цього їхні землі стануть пустелями, а уруські діти поповнять яничарські тумени Священної Порти. А зараз… — він посміхнувся так, ніби все життя тільки те й робив, що посміхався, — вівці вже не мекають жалібно, бо збулася їхня мрія і вони стали шашликом та пловом для моїх дорогих гостей. Прошу вас до достархану!

Перед тим, як сісти на коня, що його підвів чауш, Боброк пошукав очима Медовуху. Але того ніде не було.

А не було тому, що Медовуха і Мустем-алі в цей час гнали коней слідом за Трясилом. Спершу вони пробиралися якимось пустирищем, потім під копитами коней надовго зачвакала твань. А коли стемніло, з очеретів несподівано вигулькнуло три постаті. Трясило щось стиха їм сказав, тоді запропонував гостям спішитися і пересісти на човен. Кілька хвилин плавби протічком — і вони опинилися на невеликому острівці. Посередині острова було розкладено багаття. Навколо нього сиділо з десяток чоловіків. Вони з цікавістю втупилися в прибульців. Зненацька один з них радісно вигукнув:

— Грім мене вбий, коли це не Медовуха!

— Він самий, — ствердив Медовуха. — А ти ж хто будеш? Господи, Самійло Корж! А я думав, що тебе вже давно раки з’їли.

— Та ні, якраз навпаки, — обіймаючись із гостем, відказав Корж. — А ти звідкіля будеш — невже з самого Дніпра?

— Так, звідтіля. Приїхав з посольством до очаківського хана, а він оце запросив нас в гості до свого брата… — І ніхто не помітив, що крім цих слів Медовуха встиг сказати Коржу ще кілька, але на вухо.

— В гості значить. Це добре, — схвалив Самійло. — А поки що прошу до нашого вогнища. Хлопці немов відчували, що ти приїдеш, тож роздобули гарного вина.

— Ми з Мустемом-алі теж дещо прихопили, — відказав Медовуха. — Але спочатку хотілося б перекинутися з тобою кількома словами. Де тут у тебе можна присісти?