Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— Та хоча б отам, на березі…

Вони всілися на трухлявій колоді, і Медовуха одразу почав:

— Знаю тебе, Самійле, як людину, віддану Орді. Тож коли мій друг Мустем-алі дізнався про це, він захотів погомоніти з тобою.

— А чого ж, — згодився Самійло. — Тільки я не відаю, хто він буде.

— Я товмач очаківського хана Хаджибея, — сказав Мустем-алі. Хотів би поговорити з тобою на чотири ока…

— Зрозумів натяк, — жваво відгукнувся Медовуха і звівся на ноги. — Тож гомоніть скільки хочете, а я піду до хлопців, бо, здається, вони вже біля вина заходилися, а в мене з дороги в горлі все пересохло…

Він рушив до багаття і за хвилину почувся його жвавий голос:

— Ану, хлопці, хлюпніть з цього жбана. Ого, пішло, як брехня по селу! А це у вас що — таке ж саме чи ні? Ану, налийте. Кажете, з ніг збиває? Це ви мені кажете? Ану, наливай…

Мустем-алі тим часом стиха гомонів Самійлові:

— Тільки ж гляди: дізнається хтось — нам обом не зносити голови. Сам же знаєш, як наші хани люблять один одного…

— Та воно так, — кивав головою Самійло.

— Очаківський хан не відає, що навколо його брата осами закружляли турки. Воно, може й добре, а може бути й так, що вони відтягнуть Котлабугу від братів.

— Турки це можуть, — згодився Самійло.

— Мій хан про це нічого не відає, але я мушу знати про все, зрозумів?

— Та що ж тут неясного. Хочеш, аби я з хлопцями доносив тобі про них?

— Саме так. На яких кораблях припливли, скільки їх.

— Так їх і зараз як собак недорізаних. Сотні дві буде. Одного з них мої хлопці вчора додому відводили, бо геть був п’яний. Все варняка, мовляв султан тим латинянам в пику дає, а ми приїхали розвідати, чи можна їм і по потилиці додати. То я так зрозумів, що вони хочуть на латинян із нашого боку вдарити.

— От-от, саме це мені і треба. А для початку візьми ось.

І товстий капшук перейшов у Самійлову долоню.

Коли вони повернулися до багаття, веселощі були в розпалі. Розпашілий Медовуха непевним рухом тицьнув Самійлові дерев’яну чашу.

— Ану, скуштуй нашого, друже. А ти, Мустемеджан, сідай поруч… Бач, які гарні хлопці? Налийте хтось моєму другові, братове!

Мустем випив чашу, похапцем заходився закушувати. Вино було з тої бурди, що від однієї чаші, коли не закушувати, можна втратити розум. Для годиться посидів ще трохи, тоді підштовхнув Медовуху:

— Час повертатися.

— Як? — здивувався той. — Куди?

— В Акерман.

— Не знаю ніякого Акерману, — рішуче мовив Медовуха. — Мені й тут добре… Гей, люди, а де музика? Нема? А в Акермані є? Тоді їдемо…

Він підвівся, зробив кілька кроків і впав, по-дурному гигикаючи. А через хвилину солодко захропів.

— Казали ж йому, щоб не перебирав, — винувато мовив Трясило. — А він як з цепу зірвався — одразу три чаші без заїдку.

— Це буває, — пояснив Мустемові Самійло. — Особливо з тими, хто звик до горілки. Їм все здається, що вино — це вода. А воно не зовсім так.

Якусь хвилину Мустем роздумував, покушуючи вуста. Везти таким Медовуху не можна, ще в’язи собі дорогою скрутить. Але й чекати, коли він прийде до тями, теж не годиться.

— Можете зранку доставити його до Акермана? — запитав у Самійла.

— А чому ж ні, — згодився той. — Мені самому треба там бути. Тільки куди його відвезти?

— До Трясила. А куди далі — він буде знати.

Коли плюскотіння, віддаляючись, затихло, Медовуха раптом підвівся і ясним голосом сказав:

— А тепер, Самійло, поговоримо серйозно.

— Тьфу ти! — тільки й сказав ватаг бродників.

Сонце вже сідало, коли Сашко почистив і напоїв коней. Тоді подався до лиману, де вже купалося все посольство. Один лише Коцюба діловито походжав по табору з кількома місцевими чоловіками. Боброк сказав, що додому повертатися посольство буде верхи, тож Коцюба вирішив за краще продати вози, бо такому добру пропадати просто так не годиться.

Вода була тепла, як у великій калюжі. Сашкові довелося з годину побовтатися в ній, доки не відчув полегкість у всьому тілі. Може, він плавав би й довше, так Коцюба сповістив, що куліш уже готовий. І хто запізниться, той ляже спати голодним. Посольські люди і Сашко разом з ними горохом посипали на берег, бо зненацька відчули такий голод, що декого аж млоїло.

Біля багаття, де мав вечеряти Сашко, уже сидів якийсь сивий лірник. Коцюба привіз його з недалекого селища, де лірника разом з поводирем трохи не загризли собаки. Біля лірника сиділо худе хлопченя років десяти і з його замурзаного обличчя все ще не зійшов переляк.

— І давно ви в цих місцях, дідусю? — поцікавився хтось.