Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— Та вже літов з п’ятнадцять буде, — відказав лірник, непорушними зіницями дивлячись у небо. — Під зиму повертаюся до свого Корсуня, там у мене сестра залишилася. Перезимую в неї, а весною знову сюди.

— А чого так далеко? — запитав Коцюба, жестом запрошуючи всіх до казана. — Можна було б і ближче десь походити, коли вже на сестриній печі не сидиться.

— Звик я до цих місць, — відказав дідусь і потягнув носом, вбираючи пахощі кулешу. — І люди до мене звикли. Ану, кажуть, діду Остапе, заграй такої, щоб плакалося солодше. Або — вжар такої, щоб ноги самі в танок пішли.

— Ага, звикли, — гмукнув хтось із бродників. — А собак сьогодні, бач, напустили.

— Так це ж через вас все, синку, — незворушно відказав лірник. — Тут таке зчинилися, коли ви приїхали! Хтось пустив чутку, що приїхали уруські козаки. Одні прибігли дивитися на вас, інші поховалися подалі від гріха. І кожен собак своїх відпустив, бо, кажуть, уруси полюбляють по кошарах шастати. А тут і нас нечиста занесла. Правда, Миронку?

Миронко кивнув головою і рукавом витер останні сльози. Хтось із бродників дав йому ложку, і Миронко запрацював нею не згірш від дорослих.

Старий лірник їв повільно, ніби знехотя. А коли ложки застукали по дну казана, зняв з плеча ліру і сказав:

— Ну, синки, час відробляти вашу вечерю. Тільки що б вам таке заграти? Гопак ви не затанцюєте, бо жарко, а про любов більше жіноцтво любить слухати… Ану зіграю я вам ось цієї, що місяць тому почув під Києвом.

Він провів рукою по струнах і почав:

А загуло тому, що малий русич Тимішко і татарча Зейнула поклялися бути друзями-братами на все життя…

— Дядьку Федоре, — збуджено прошепотів Сашко, — так це ж він співає про нашого Тимка та горошинського Зейнулу. Еге ж?

— Здається так, хлопче, — прогудів Коцюба. — І помовч, дай послухати.

Та розлучили друзів-братів люди, а ще й лихая доля. А коли підросли, подався Тимко з бродницькою ватагою у татарський степ, аби десь там відшукати свого побратима. А Зейнула з татарськими козаками рушив до уруського порубіжжя, аби пошукати слідів Тимішкових.

Пройшли літа і якось увечері стрілися серед чистого поля дві ватаги і ніхто не хотів поступатися. «Нищи татар!» — гукнув ватаг бродників Тимішко і кинувся на татарського ватага. «Бий урусів!» — крикнув татарський ватаг Зейнула і кинувся на уруса. Билися вони, аж поки не впали з ножами в грудях. А коли випали ранкові роси, востаннє розплющили вони очі і впізнали один одного. Тиміш заплакав: «Здрастуй, друже-брате!» «Тимошку, джан!» — заплакав Зейнула. І обнялися вони, і їхні душі, уже навіки нерозлучні, відлетіли на небо.

Довго мовчали бродники. Гарною була пісня і голоси лірнника та його поводиря були гарними: то злітали до зірок, то шепотіли, мов трава під легким вітром.

— Аж за серце взяла, — зітхнув Коцюба. — От тільки, дідусю, зараз інших співають. Приміром, отих, де люди повертають до своїх полишених колись домівок і тепер вже нізащо їх не покинуть. Чув такі?

— Чув, — відказав старий. — І знаю, що ти маєш на увазі. Але навряд чи ти відаєш, синку, про те, що цю пісню склала людина, якій татарове викололи очі. Тож вона повинна була б співати про зненависть і помсту, але не зробила цього, бо свято вірила, що війни проходять і зненависть помирає, а дружба і приязнь живуть вічно.

Коцюба довго мовчав. Нарешті схилив голову перед лірником.

— Правда твоя, діду, — сказав він. — Тільки, на жаль, ще не скоро люди повірять у це.

— То так, — важко зітхнув старий. — То так, синку.

За останній рік Боброк відвідував Київ чи не вп’яте. І по кожному приїзді все більше переконувався в тому, що свого часу даремно легковажив думкою про ділові якості князя київського Володимира Ольгердовича.

Позбавлений пильного батьківського нагляду, змінився м’який і ніжний Володко до невпізнання. Кудись відлетіло його щире зачудування перед грецькими та римськими героями. Тепер Володимир вважав, що князі з Гедиминового роду ні в чому їм не поступаються. Це була саме та думка, яку, на відміну від інших навчителів, намагався втовкмачити в незрілі голови княжат дядько їхній Віхол, людина настільки хоробра й розважлива, що перед нею, казали, схиляв голову сам великий князь. І коли в ранній юності Володимир віддавав перевагу розповідям про древніх перед полюванням, то тепер він користувався будь-якою нагодою привезти з молодецьких ловів власноруч забитого зубра чи вепра. Раніше Володко полюбляв тратити гроші (коли такі були) на всілякі дворові танці та ігрища. А тепер все частіше прозирали у Володимирові риси ощадливого і навіть скупуватого господаря, що вмів дати раду кожній копійці.