«Схоже, дядько Віхол приїхав до Києва не тільки для того, щоб навчати княжих дітей, — подумав Боброк. — Швидше за все, великий князь бачить його своїми вухами й очима у Володимировому теремі. А може, навіть і голосом».
На запитальний погляд канівського князя Володимир ледь помітно розвів руками. І з цього жесту Боброк зрозумів, що його здогад не був помилковим. Атож, дядько Віхол мав стати тим неминучим лихом, боротися з яким було неможливо. Його треба було лише терпіти, як терплять зливу чи спеку.
Київський князь важко і голосно зітхнув, підкреслюючи цим своє ставлення до Віхолової присутності. Проте старий дружинник і вухом не повів. Тоді Володимир зітхнув ще раз, уже значно тихіше і повернувся до прибульців.
— По пилюці на вас бачу, що ви не тільки подолали чималу відстань, а й ще не встигли ніде в Києві зупинитися…
— Пилючку з них пір’ячком змахували, — ущіпливо зауважив Віхол, не відвертаючись від вікна. Володимир розсміявся.
— З одежі, дядьку Віхоле, з одежі, — уточнив він. — Але не з обличчя… То може, княже канівський, сядемо спершу до столу і перекусимо? А вже тоді погомонимо про те, що саме привело вас до Києва.
Боброк ледь помітно схилив голову.
— Вибач, княже, але маємо вісті не лише для тебе, а й для великого князя.
— Його зараз немає в Києві, — відказав Володимир. — То можеш розказувати нам усе. А ми вже передамо великому князеві. Чи не так, дядьку Віхоле?
Той кивнув головою. Володимир знову повернувся до прибульців.
— Все ж, може, спочатку перекусите з дороги?
— Дякую, княже, — відказав Боброк. — Але ми із старостою воронівським дещо набрали в сакви і вже зазирнули туди зранку.
— Що ж, тоді, мабуть, краще взятися до діла, — згодився Володимир. — То з чим ви приїхали?
— З важливим повідомленням, княже. Нарешті опісля п’ятимісячної мовчанки наш щирий друг Рашид дав знати про себе.
Рашидом тут називали кримського хана Мамая, беклербека перекопської і подніпровської орд. Таким було повеління великого князя литовського та руського. Ольгерд неухильно дотримувався правила, що в справах такого роду не годиться називати речі та людей своїми іменами.
— Он як, — полегшено видихнув князь київський і показав гостям на вичовгану до блиску лавицю. — Цікаво. То чого ж хоче наш друг Рашид?
— Про те нехай воронівський староста повідає, — кивнув Боброк на свого супутника. — Бо він, а не я з ним зустрічався.
Володимир перевів погляд на Коцюбу.
— Що, маєш листа від Рашида?
— Ні, княже, — схилив голову Коцюба. — Я йому про це натякав, проте Рашид навідріз відмовився підписувати будь-що.
— То, може, наш спільний друг не відає грамоти? — не втримався Володимир.
Дядько Віхол пересмикнув плечем, мовби хотів сказати: дурниці плетеш, Володко.
— Та ні, на грамоті Рашид розуміється, — заперечив Коцюба. — Свою відмову він пояснив тим, що і в князівському, і в ханському оточенні багато вух, а ще більше очей. До того ж, він твердить, що не є таким всемогутнім, як гадає великий князь литовський та руський. І з тої причини не може говорити та діяти так, як вважає за потрібне.
— Може, й правильно, — згодився Володимир. — Отже, на лист розраховувати нічого. Тоді розповідай, що він велів передати на словах.
— За його словами, перекопський та придніпровський хани незадоволені тим, що переяславська земля вже другий рік не сплачує ясиру.
— Спасибіг за нагадування, — насмішкувато зауважив Володимир і скосив очима в бік старого Віхола, котрий все ще не відходив від вікна. Проте той мовчав і Володимир знову звернувся до прибульців. — То це заради цього ви всю ніч гнали коней?
— Не тільки, княже, — відказав Коцюба. — Рашид велів ще передати, ніби хани схиляються до можливості набігу на порубіжні переяславські землі, аби силою взяти те, що їм належить по праву. Проте коли це станеться, наш друг Рашид ще не відає.
— Це вже дещо, — посерйознішав Володимир.
— Але не все, — втрутився Боброк.
А Коцюба незворушно продовжував:
— По тому наш друг Рашид велів передати великому князеві литовському та руському таке: коли литовське та руське війська зійдуться в битві з ордами Хаджибея та його братів, то Рашид знайде можливість для того, аби його чауші участі в цій січі не брали.
— Нарешті, — з полегшенням видихнув Володимир. — Це й справді найцінніше з того, що ти, старосто, переказував за всі ці п’ять місяців. Але чи щирий при цьому був наш друг?
Боброк помітив, що Віхол кивнув головою. Цим він ніби дав знати, що схвалює Володимирові слова.
Читать дальше