Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— Так, — згодився старий дружинник.

— Княже, Рашид дуже наполягає, аби такі повідомлення великому князеві надсилалися лише усно, — застеріг Коцюба. — Він не хоче, аби навіть в найтаємніших листах згадувалося його ім’я. Рашид кілька разів повторював, що в урусів більше очей, аніж вух, і найгірше те, що багато тих очей навчені письму.

— Ну що ж, ми повинні вволити його бажання, — сповільна відказав Володимир і поглянув на Віхола. Той ствердно кивнув головою. — Але в такому випадку хтось із нас повинен мати дуже добру пам’ять, аби передати великому князеві все так, як воно було. Інших вплутувати в таку справу не маємо права.

— Моя пам’ять мене ще не підводила, — нагадав про себе Коцюба.

— Ти вже зробив свою справу, — відказав Володимир. — І ні великий князь, ні я цього не зябудемо. До того ж твою відсутність у Воронівці помітять одразу. Так що це повідомлення передасть хтось інший.

— Я можу, — сказав Боброк.

Проте Володимир не звернув уваги на його слова. Він зупинив погляд на старому дружинникові.

— Дядьку Віхоле, як ти дивишся на те, аби прогулятися до великого князя? Тим більше, що тільки ти відаєш, де він зараз має бути.

— А чом би й не прогулятися, — згодився Віхол.

— Отже, вирішено, — пристукнув Володимир долонею по столу і лише тепер звернувся до Боброка. — Вибач, Дмитре, але ти мені потрібен тут. — І не стидаючись присутніх, докінчив: — Без тебе я мов без рук.

Ні він, ні князь київський ніколи не вважали себе щирими приятелями, хоча в дитинстві їм не раз одночасно здіймали штаненята за участь у якійсь спільній капості. Та лише по тому, як Ольгерд повернувоя знову до Литви, Боброк відчув, що починає дивитися на князя київського зовсім іншими очима. І по швидких поглядах чи посмішці здогадувався, що і Володимир ставиться до нього набагато приязніше. Чи не тому, що тут, на краю дикого татарського степу, більше немає нікого з колишніх княжат? А так часом праглося, особливо коли надходили якісь непевно-погрозливі вісті, прихилитися спиною до надійної спини і разом боронитися супроти всіх негараздів та небезпек!

Що ж, цього завжди прагли люди руські, тим більше руські князі. Хоча б тому, що це було для них недосяжною мрією.

А в Сашка тим часом були свої клопоти. Насамперед він простежив, аби коні, на яких вони приїхали до Києва, були напоєні та нагодовані. І не якоюсь там соломою чи торішнім сіном, а чистим вівсом.

За тим Сашко струсив з себе порохняву, пригладив долонею непокірний вихор і подався за обійстя, аби дізнатися, що нового робиться в Києві. Та скоро він забув про свій намір і перетворився на звичайнісінького сільського хлопця, якому цікаво геть усе. В останню мить вихоплювався він з-під коліс яскраво розцяцькованих карет чи простих возів, придивлявся до дорослих, заклопотаних своїми справами киян і до таких же, як і він сам, хлопчиків та дівчаток. Особливо до дівчаток. Придивлявся до них Сашко і думав: яким же це треба бути щасливцем, аби жити в такому великому, гамірливому і чудовому місті, як Київ!

І все ж, якби йому зараз запропонували залишитися тут, він би добре подумав, як бути. Бо тепер є у нього і двір, і діло, і сам канівський князь йому майже за батька. І спить він не під парканом, і їсть, скільки завгодно, і коня має власного — не те, що тутешні київські, які, може, жодного разу в житті на нього не сідали і не відають, за що хапатися — за хвіст чи за вуха.

А вже про те, що ні в кого з них немає такого гарного одягу, — не купленого, не випрошеного, а дарованого самим великим князем Литовської і Руської землі Ольгердом — не варто й казати!

Ні, не так вже й добре живеться киянам у своєму стольному місті. Це лише спочатку так здавалося Сашкові, бо він здебільшого роздивлявся будинки, а не людей. А тепер, коли його люди цікавили, він завважив, що більшість з них ходять майже в такому лахмітті, яке він, Сашко, носив ще минулого літа. Он взяти хоча б того хлопчака, що шкандибає попереду. Штанці обтріпані знизу і латка на них така, що й долонею не прикриєш. І чимось він схожий на Тимка воронівського. І не просто чимось, а дуже схожий. Дивно…

Аби переконатися, Тимко це чи ні, Сашко забіг з одного боку від хлопчини, по тому — з іншого. Так, сумнівів бути не може — це Тимко.

І вже не вагаючись, Сашко підійшов до давнього приятеля. Як водиться між друзями, ляснув його з усієї сили по плечу і загорланив:

— Привіт, Тимку!

З несподіванки хлопчина, мов ужалений, відстрибнув убік. Його блакитні оченята перелякано втупилися в Сашка, проте через мить в них засвітилася неприхована радість: