Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— Я теж про це запитував, княже, — запевнив Коцюба. — Проте Рашид відказав, що ніяких доказів надавати не збирається. Єдиний доказ — то його слово, а слову своєму Рашид ще жодного разу не зраджував. Зараз він робить все можливе, аби його думку про невтручання в котору межи литвинами та Ногаєвичами поділяли й найповажніші люди орд лівобережного Дніпра. У зв’язку з цим Рашид хоче знати думку великого князя з такого ось приводу. Припустимо, йому вдасться вмовити найповажніших людей не встрявати в цю котору. То коли вони мають відмовити Ногаєвичам у допомозі — одразу чи хай тягнуть до останнього? Звісно, коли тільки ногаєвичі звернуться по неї.

Володимир постукав пальцями по столу.

— Шкода, що великого князя зараз немає в Києві, — нарешті сказав він. — Проте, гадаю, йому буде цікаво знати і нашу спільну думку. То що ти можеш сказати, княже канівський?

— Думаю, що для нас було б краще, якби найповажніші люди лівобережних орд тягли до останнього, — повагом мовив Боброк.

Віхол, котрий, як і раніше, не відривав погляду від вікна, ствердно хитнув головою.

— Чому ти так вважаєш? — поцікавився Володимир.

— Я, княже київський, міркую так. Припустимо, Ногаєвичі отримали відмову одразу. Тоді вони мають досталь часу, щоб вирішити, варто їм одразу вирушати у збройний похід на Литву та Русь чи відкласти це до кращих часів? А коли великий князь Ольгерд сам вирушить проти них, Хаджибей з братами почнуть всіляко ухилятися від вирішальної битви і будуть щипати нас, яко пси ведмедя. А оскільки у великого князя військо переважно піше чи, скажімо, важкозбройне, то ганятися за ординцями по всіх степах — значить геть програти битву.

— Це так, — змушений був згодитися Володимир.

— Та це ще не все, — вів далі Боброк. — У них є й інша можливість. Турецький Назим-паша пообіцяв Ногаєвичам, що Порта може прислати двадцять, а то й тридцять тисяч яничарів, перед якими тремтить вся Європа. У такому випадку Литві та Русі загрожує куди більше спустошення, ніж це було при Батиєві.

Володимир у задумі поскріб пальцем підборіддя.

— Розумні слова кажеш, княже Дмитре. А ти як вважаєш, дядьку Віхоле? Чом мовчиш?

Старий дружинник кинув на київського князя докірливий погляд і знову відвернувся від вікна.

— Мене тут немає, — відказав він і по паузі додав: — І не було ніколи. Моя справа — стежити за тими, хто приїздить, і проводити їх у ті покої, на котрі ти, княже, вкажеш.

— Ич який, — засміявся Володимир. — Отже, тебе тут немає. То де ж тоді тебе шукати, коли що?

— Я, княже, нині стою з того боку дверей і слідкую за тим, аби ніхто не міг підслуховувати, про що тут іде мова.

— А що, коли зараз там хтось стоїть замість тебе і підслуховує?

— Це виключено, княже, — відказав Віхол. — Там, біля завороту сюди, стоять мої найвірніші хлопи. Вони й інших не пропустять, і самі не можуть підслуховувати, бо недочувають. А їм я сказав, що стоятиму в заглибинці перед входом у зброярню.

— І все ж я не розумію, навіщо тобі потрібно бути одночасно за дверима і тут, — признався Володимир.

Віхол кинув на князя київського співчутливий погляд.

— А тут і розуміти нічого, — відказав він. — Сам відаєш, що в Києві ще кишма кишать ординські вивід-ники. Вони полюють не лише на державні таємниці, а й на тих, хто до них причетний. На тебе, наприклад, княже Володко. Але ти маєш доста гриднів, котрі охороняють тебе. З чим я до тебе прибув і чого від мене вимагає великий князь, ти, мабуть, здогадуєшся. Проте в мене охорони немає. Тож нехай ті песиголовці-вивідники гадають, що старий безпомічний Віхол лише стоїть під дверима і про княжі таємниці нічого не відає. Їм менше клопоту буде зі мною, і я ще трохи поживу на цьому світі… А Боброк, княже Володимире, вірно мислить.

— На те він і Боброк, — кивнув головою князь київський і звернувся до Коцюби. — Рашид тобі ще щось казав?

— Так, княже. Рашид казав, що, на превеликий жаль, вплив на беклербека Мамая, який водночас є кримським ханом, має не лише він, а й інші. Зокрема хани перекопської та подніпровської орд, що довірили Мамаєві керувати своїми туменами. Проте вони поводять себе так, начебто володіють не тільки своїми улусами, а всією Ордою. А показати їм їхнє справжнє місце беклербекові нині не з руки. Тож Рашид вважає, що тут йому на допомогу можуть прийти Литва та Русь.

— Як саме? — запитав Володимир.

— Можна підсунути, скажімо, подніпровському хану Хайдарові таких вивідників, котрі б доносили йому не завжди правдиві повідомлення. Хан, звісно, передаватиме їх беклербекові своїх туменів. А це, в разі якоїсь невдачі, дасть змогу Мамаєві звинуватити в усьому занадто самовпевненого хана, який, здається, готовий злигатися з братами-ногаєвичами. Ходять навіть чутки, що він, не порадившись з Мамаєм, збирається послати на допомогу Хаджибеєві та його братам щонайменше один тумен своїх чаушів-добровольців.