Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— Сашко? Ти диви, значить, правду казав віщун.

— Який віщун? — не зрозумів Сашко.

— Та був такий. Тільки він вже далеко. А ти як потрапив сюди? Ти ж, кажуть, у Каневі біля князя Дмитра живеш. Чи не так?

— Так, — відказав Сашко, відчуваючи, як його вуста розтягуються в самовдоволеній посмішці. — Та він оце приїхав до князя київського Володимира, ну, і я з ним. Вони зараз сидять у теремі та розмовляють, а я вирішив трохи прогулятися. А ти як сюди втрапив?

Тимко чомусь завагався. Врешті відказав:

— Та-а… Ми сюди з Іваном Овраменковим прийшли.

Сашко наморщив чоло.

— Овраменко? — перепитав він. — Щось я не чув такого.

— Бо він не з воронівських, він тутешній. Йому, бач, татари викололи очі, то я тепер у нього поводирем.

— Так я ж чув про цього Івана! — вигукнув Сашко. — Нам про нього розповідав сліпий лірник під Акерманом, коли ми ходили туди з посольством. А ще той лірник співав пісню про тебе і про Зейнулу. Це справді про тебе?

Тимко зашарівся.

— Так. Але я тут ні при чому. Я тільки розповів Йванові про Зейнулу. А далі він сам все придумав.

— Ну то й що, що придумав? — заперечив Сашко. — І правильно зробив, що придумав. А пісня така гарна!

І Сашко із заздрістю поглянув на свого молодшого товариша. Он який він став, Тимко! Дарма, що в благенькій одежі, зате зараз про нього вся Русь і весь ординський степ знають. От би розказати йому ще й про його матір! Але цього робити не можна. Коцюба казав, що вирве йому, Сашкові, язика, коли він тільки ляпне десь про неї. Коли треба буде, то дядько Федір сам розповість. А зараз не можна, бо часи настали непевні, і багато людей пропадають ні за цапову душу. Та хіба втримаються Тимко і його батько, коли дізнаються про те, що тітка Харитя жива? Ні, вони кинуть все і подадуться до Хаджибеєвого стійбища. І навряд чи повернуться назад.

Сашко стріпнув головою, відганяючи ці думки, і сказав:

— То ось ти яким став, Тимку. А де ж твій Іван?

— Він зараз у родичів сидить. Бачиш хату он за тими жовтими воротами?

— Над якими бересток росте? Бачу.

— Отам ми з Іваном і зупинилися. Вже третій день там живемо. А скоро підемо далі.

— Куди саме? — поцікавився Сашко.

Тимкові очі забігали навсебіч.

— А ти, нікому не розкажеш? — запитав він.

— Щоб я та комусь базікав? — Сашко випнув груди так, як це зазвичай робили воронівські хлопці, коли їх запідозрювали в брехні чи ще в чомусь негарному. Проте тут же схаменувся. — Знаєш, Тимку, я нікому нічого не розказую, крім князя Дмитра, бо він же про все мусить знати. А більше нікому, їй-бо! Навіть батькові не розказав би, якби він був…

— Коли так, тоді слухай… — Тимко озирнувся і почав: — Йдемо ми з Іваном знову в татарський степ, у подільську землю. Ми оце повернулися нещодавно звідтіля, бо дуже втомилися і ще це, мій Іван повинен був декому щось розповісти. То він вже розповів, і ми тепера рушаємо назад.

Сашко оглянув благеньку одіж товариша, босі ноги і сказав:

— Слухай, Тимку, а навіщо тобі кудись іти? Хочеш, я розкажу про тебе князеві Дмитрові і той візьме тебе до себе? Ну, не так, як взяв мене, та все ж… Він щось та придумає, бо ти йому теж чимало допоміг.

Тимко відповів не одразу. Він наморщив носа, ніби йому там залоскотало, потім озирнувся в бік високого береста, що навис над жовтими воротами.

— Ні, Сашку, — сказав він нарешті. — Ми з Іваном вже домовилися, що завжди будемо разом. І не дивися так на мої латки, в мене є й інша одіж.

— То чому ж ти тоді її не носиш? — не повірив Сашко.

— Тому що так треба. Знаєш… Тільки ти про це нікому не кажи, добре?

Тимко знову озирнувся на бересток, нібито сподівався на допомогу чи бодай підказку. Проте підказувати не було кому, і Тимко лише винувато шморгнув носом. Ну хіба можна повідати Сашкові чи взагалі будь-кому про те, як два сивих чоловіка з пронизливими поглядами завели їх з Іваном до якогось дрімучого лісу серед болота та мочарів — а це було десь в поліській землі, за два дні ходи від Житомира. А де саме, Тимко не відає, бо ті дядьки зав’язали йому очі. А коли пов’язку зняли з очей, Тимко побачив, що вони з Іваном стоять перед порогом якоїсь печери. А за крок від них, по інший бік порогу, на гладкому камені сидів старий, аж білий волхв. З тих, що можуть бути страшнішими від десятка відьом чи вовкулаків. В усякому разі так про них говорили довгими зимовими вечорами у Воронівці.

Довго і пильно дивився волхв на Тимка з Іваном, а тоді повільно піднявся з каменю — ветхий, кощавий і зігнутий над ними, мов вуж над жабенятами. Знову подивився на Івана і скрушно похитав головою. Ледь чутно мовив: