Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— Ого! — вихопилося у Володимира.

— Проте Рашид велів передати великому князеві, що в тумен той збирається різний непотріб та каліч, що готова розбігтися при першому посвисту батога. А щоб це швидше сталося, сотнями і тисячами в ньому керують найбоягузливіші з ординських чаушів.

Володимир в задумі заходився смикати кінчик своєї невеликої ще бороди.

— Мудра людина цей Рашид, — нарешті сказав він. — Мудра…

Зненацька він хитро примружився на Боброка і запитав:

— Пам’ятаєш, княже Дмитре, як свого часу наш суворий дядько Віхол втовкмачував нам, що колись та доведеться гратися у всілякі потаємні ігриська, де мають значення не лише зміст мовлених слів, а й обставини, при яких ці слова були мовлені? Слова, вчив нас дядько, — при цьому Володимир кинув погляд на незворушливого Віхола, — мовлені в присутності навіть найвідданіших людей, важать набагато менше, аніж слова, мовлені наодинці. То при яких обставинах, Коцюбо, ти розмовляв з нашим другом Рашидом?

Віхол коротким кивком схвалив це запитання свого колишнього вихованця.

— Розмовляли ми, княже, наодинці, — відказав Коцюба і посміхнувся. — Проте за яких умов це трапилося, ти навіть не повіриш.

— Все може бути, — згодився Володимир. — То я слухаю.

— Не знаю, відаєш ти про це, чи ні, але тиждень тому беклербек Мамай зі своїми нукерами та мурзами, серед яках був і Рашид, вирішив проїхатися по руських селах, що стоять над Сулою.

— Так, я чув про ту поїздку, — відказав Володимир. — І Мамай мав на це повне право, бо переяславська земля сплачує ясир подніпровській орді. А Мамай, як ти вже казав, керує і її туменами. Подобається нам це чи ні — то інша річ, проте згоди нашої тут ніхто не питав.

— Отож, княже, я, як староста, з радістю зустрів найбільшого воєначальника Орди, — продовжував Коцюба. — І навіть запросив його разом з почтом до свого двору перекусити, що Бог послав. Проте беклербек лише зазирнув до мого обійстя з висоти свого коня, та заїздити відмовився. Сказав, що він задихається від важкого повітря уруських хат і дворищ. Бо там, бач, гуляють свині. Тож я змушений був своє угощення виставляти на леваді.

— Чи не там, де ви вправляєтеся у стрільбі з луків по ординських бовванах? — поцікавився Боброк.

— Саме там, княже, — посміхнувся Коцюба. — Проте, слава Богу, ми заздалегідь дізналися про Мамаїв приїзд і ті боввани заховали… Так от, провели ми беклербека за Сулу, а пізно вночі я почув, як якийсь кінний зупинився біля моїх воріт. Ну, думаю, мабуть, гінець з Канева чи Переяслава привіз якусь вість. Підходжу до воріт, придивляюся — і очам своїм не вірю: Рашид! Той самий, який чи не найбільше крутив носом. І вже не в татарській, а в нашій, руській одежі. Сам запросився до мене в хату і хоч би тобі поморщився від задухи. І там, в хаті, розповів мені, княже київський, те, що я тобі зараз переповів. А ще порадив їхати до Києва не одразу, а за два-три дні, щоб ніхто, бува, навіть випадково не зв’язав мій спішний від’їзд з Воронівки з його прибуттям до неї… — Коцюба на мить затнувся, — навіть у складі Мамаєвого почту.

Володимир полишив свою бороду і заходився барабанити пальцями по столу.

— Дивна оповідка, — нарешті сказав він. — А найдивніше в ній те, старосто, що твоя воронівська сторожа пропустила його. Чи, може, вона ночами спить? Тоді це дуже погано.

— Ні, княже, сторожа наша не спить, — відказав Коцюба. — Після всього, що сталося, спати нам не можна. До того ж я щоночі перевіряю її о будь-якій порі. А що вона пропустила Рашида, то це пояснюється просто. Рашид обличчям однаково скидається як на татарина, так і на русича. Це, княже, в наших краях не дивина. При тому він запевнив сторожу, що є посланцем князя канівського і приїхав за його наказом. А перед посланцем князя канівського воронівські ворота розчиняються вдень і вночі.

— І сторожа твоя вірить кожному прибульцеві на слово? — продовжував допитуватися Володимир.

— Це не зовсім так, княже, — заперечив Коцюба. — Рашид показав моїй сторожі знака, що його князь Боброк вручає своїм найвірнішим людям.

— Кг-мм… — прокашлявся Володимир. — То виходить, що найшанованіші ординські люди сьогодні роз’їжджають з пайцзами князя канівського?

— Виходять, княже, що так, — шанобливо схилився у поклоні Коцюба.

— А що скаже на це сам князь канівський?

— Я не проти того, щоб на руській землі не лише найвищі ординці, а й самі хани роз’їжджали лише з такими пайцзами, — відказав Боброк.

— Я теж, — зблиснув очима Володимир. — А тепер, товариство, давайте поміркуємо над тим, що повідав нам староста воронівський, та й пошлемо великому князеві разом з повідомленнями і наші міркування. Чи не так він наказував, дядьку Віхоле?