Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

І все ж таки цей урус — права рука канівського князя. Знає багато. І коли добре заплатити, то він може стати очима і вухами очаківської орди.

— А чим ти можеш довести нам свою відданість? — запитав Хаджибей.

— Як чим? — простодушно здивувався Медовуха. — Хоча б уже тим, що оце прийшов до тебе…

— Цього замало. Потрібні докази, а не слова.

— Ага, зрозумів, володарю, що ти маєш на увазі. Хочеш, щоб я порішив когось? Мені це раз плюнути. Можу навіть Боброка. Але ким я тоді буду без нього? Ніким. Мене ж тоді інший князь до себе на службу не візьме. Так що без Боброка я ніхто і навряд чи буду цікавий тобі, о найсвітліший.

— А він не такий вже й простий, цей продажний урус, — подумав Хаджибей. — І зрештою, це добре, бо дурний вивідник бачить одне, а хитрий — втричі більше…

— Вбивств твоїх мені не треба, — вголос сказав він. — Боброка при потребі можемо порішити і без твоєї допомоги. Ти мені краще скажи, чому послом посланий саме він, а не хтось інший?

— Дуже просто, повелителю. Князь київський йому сказав прямо: їдеш не стільки послом, скільки вивідником.

— Ну, це і без тебе зрозуміло, — посміхнувся Хаджибей.

— Звісно, повелителю. Але ніхто, крім мене, не стояв під дверима світлиці, коли вони розмовляли про це. Саме я оберігав їх від зайвих вух.

— Ну і що ж твій хазяїн встиг вивідати, як ти вважаєш?

— Він оце, повелителю, в своєму шатрі не їв і не пив, так його приголомшило те, що побачив вранці. Гадаю, теж саме буде і з князем київським. Адже в нього ратників ледь на тумен набереться.

Хаджибей заплющив очі, замислився. Так, є сенс купити цього уруса. В усякому разі те, що він доноситиме, завжди можна перевірити.

— То що ти хочеш за це? — не розплющуючи очей, запитав він. — Кошель з грішми?

— Ні, найсвітліший. Гроші як вода. Не встигнеш взяти, а їх вже немає. Та коли твоя милість дасть мені ярлик на вивіз солі з Куяльницького лиману — про краще я й мріяти не можу.

— Матимеш ярлик, — згодився Хаджибей. — Але лише тоді, коли ділом доведеш свою відданість.

— О найсвітліший! Можеш не сумніватися.

Хан дав знак, що Медовуха вільний. Той, вклоняючись на кожному кроці, позадкував із шатра.

— Що ти про все це думаєш? — запитав Хаджибей Мустема-алі. — Давно його знаєш?

— Років з десять, вельможний хане. Він якось допоміг мені уникнути зустрічі з уруськими козаками. Вони йому і справді довіряють. З нього може бути неабияка користь. Звісно, його відомості будуть ретельно перевірятися.

— А сам як — дійшов з ним згоди? — поцікавився хан.

— О так! — посміхнувся Мустем-алі. — Ми зараз з ним як голка з ниткою. Він мені навіть три видрових шкурки подарував, а я йому грецького ножа.

— Гаразд, витягни з нього все, що можна. А тоді подивимося, чого він вартий: ярлика на сіль чи мотузка на шию.

— Ти випереджаєш мої думки, повелителю, — уклонився Мустем. — А тепер, коли дозволиш, піду підбадьорювати київського посла, аби геть не охляв з голоду, бо на нього чекає ще не один удар.

— Тільки ж гляди, аби той товстун Коцюба знову не запропонував тобі піднімати брилу.

— А я не злостивий, світлий хане, — зблиснув зубами Мустем-алі.

Степ знемагав від спеки. Він чекав дощу.

Проте дощу не було. На побляклому небі — і це в середині травня! — не було жодної хмаринки. Лише розпечене сонце, немов вогонь у горні, сліпило очі і бджолиним жалом впивалося в обличчя.

— А що ж воно буде влітку? — жахався Сашко, покриваючись десятим потом. Він почував себе так, начебто його живцем засунули в піч, та ще й заслінкою закрили, аби туди не поступало ні крихти свіжого повітря. — Леле, як хочеться пити!

Сашко тоскно озирнувся навколо. Кінна валка розтягнулась від обрію до обрію. Та коли татарські вершники, мов цвіркуни, порскали навсебіч, то посольські гридні та бродники рухалися так, начебто їх тягли на невидимому налигачі.

А далеко попереду десятків з півтора вершників летіло вчвал. І схоже, неперевершений у бігу Коршун на цей раз поступається коневі Хаджибея. Мабуть, і на нього зле впливала ця спека і безводність.

Нарешті попереду, мов надія на порятунок, зблиснуло широке, поприщ на три, сріблясте плесо. Хан, обігнавши Боброка, зупинив коня, показав на плесо канчуком і сказав:

— Дністровський лиман. А той аул над ним греки, які інколи припливають сюди, зовуть Овідіополем. На честь якогось вигнанця, що, кажуть, гарні пісні складав. Чув про такого?

— Ні, — визнав Боброк.

— Я теж не чув, — вдоволено признався Хаджибей. — Мені більше до вподоби наші, ординські пісні, а не завезені звідкілясь… А он там, — хан показав за лиман, де на обрії ледь виднілися якісь білі, руді та чорні цятки, — Акерман, стійбище буджацького хана Котлабуги. На відміну від мене, — Хаджибей посміхнувся, — він більш терпимий до комарів. Мабуть, зачекався на нас брат, — Хаджибей, не примружуючись, глянув на сонце, яке хоч і котилося до заходу, проте світило все ще в повну силу. — Та нічого, за якихось півгодини ми його побачимо.