Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— Люди добрі! — гукнув Барило. — Що ви їх слухаєте, як малі діти? Чого це ти, князю, захотів стати ще й отаманом вільних бродників, невже тобі своєї землі мало?

— Скажу, якщо хочеш знати, — згодився Боброк. Він відчував, як у ньому прокидається та сила, що тисячами невидимих стріл розлітається навсебіч і змушує коритися його волі, його слову, навіть його поглядові, — ворожбитство, древнє волхвство. Аби перевірити, чи справді це так, він пильно поглянув на Барила і подумки наказав йому підійти ближче. Барило якось дивно, ніби пручаючись, змахнув руками і ступив крок, другий… Боброк опустив очі. Ні, не варто користуватися цим своїм прихованим даром. Досить і того, що він ніби зсередини побачив цих людей — всіх і кожного…

Барило стріпнув головою, ніби відганяв гедзя і прудко позадкував до свого гурту.

Боброк мимоволі посміхнувся і продовжив:

— Коли хазяїн переїжджає на нове обійстя, то перше, що він робить, — знайомиться з сусідами. От і я спочатку вирішив дізнатися, які в мене сусіди. Та чим це закінчилося — самі знаєте. Мало того, виявилося, що мої сусіди без отамана. Тож я і не відмовлявся, коли дехто почав просити моєї згоди стати ним. А чому не заперечував, теж скажу.

Він замовк, збираючись із думками, тоді мовив далі:

— Ви люди бувалі і знаєте, що нині робиться на світі. Давня Русь повертається на свої місця. І звісно, Орді таке не до вподоби. Поки що вона мовчить, проте будь-якої миті її тумени можуть знову заполонити нашу прадідизну. Тож коли великий князь садив мене на канівський стіл, він велів передати вам, аби ви не забували, на чиїй землі живете і по чиєму наказу маєте негайно йти на ратну службу. А оскільки я розуміюся на ратній справі, то можу не тільки передати веління великого князя, а й докласти своїх сил для того, щоб на його поклик прийшли не якісь там лежні з Чорного байраку, а міцна, добре навчена дружина.

— Ні, князю, не вийде по-твоєму, — озвався зарослий по самі очі бродник, що стояв поруч з Барилом. Боброк завважив, що вони перед цим перекинулись декількома словами. — Ми сюди прийшли пересидіти лиху годину, а не навчатися зранку до ночі ратної справи. А володіти луком і ножем ми і без тебе навчилися.

— Помиляєшся, — різко відказав Боброк. — Час нині такий, що навряд чи знайдеться така нора, де б можна було пересидіти лиху годину. Де б ти не ховався, біда тебе все одно зачепить — чи то руським мечем, чи татарською шаблею.

— Це ще видно буде, — насмішкувато примружився зарослий. — Та мене зара цікавить інше. От ти кажеш: Русь повертається. Але яка ж це в біса Русь, коли на її чолі сидить князь-литвин? А він, може, ще гірший від татарина.

— І на це можу відповісти тобі, — сказав Боброк. — Ось маю листа великого князя Ольгерда до вас і всіх тих, хто живе на землях від Росі до Тясмину і вважає себе бродником. Великий князь підтверджує ваше право селитися, де хто хоче, і запевняє, що у ваші справи втручатися не буде і ваших звичаїв не ламатиме. Він навіть данину не братиме — ні з бідного, ні з багатого.

— Це добре, — загуло навколо.

— Єдина його вимога, — підвищив голос Боброк, — служити йому зброєю.

Лист пішов по руках. Брали його обережно, мов якусь дорогу цінну річ (хоча дехто й ногами догори), шанобливо вдивлялися у візерунково розписані літери і передавали далі.

— По нашому писано. Тоді, мабуть, у Литві таки й справді розмовляють по-нашому.

— Атож, я, коли був у Києві цієї весни, то трохи потерся біля княжої дружини. То всі як один по-нашому балакали. Аж не вірилося, що з Литви прийшли.

— Повернулися, Стецьо. Не прийшли, а повернулися на свою дідівщину.

Лист поволі мандрував по руках і нарешті повернувся до свого власника. Боброк підняв його над головою і сказав:

— А тепер, товариство, порадьте, як з ним бути. Бо велено мені передати його до рук отамана. То кому маю вручати?

Погляди всіх зупинилися на старшині. Старшина розгублено позирала один на одного. Мовчала.

— Ет, що тут довго гадати? — вигукнув Данило. — Оце зараз виберемо отамана, аби не морочити голову ні собі, ні добрим людям… — і, надимаючи жили на товстій шиї, заволав: — Дмитра отаманом!

— Е, ні, — стримав його Боброк. — Робіть це без мене. До того ж, не обов’язково обирати тільки Боброка, є, напевно, й інші. А перед цим, як у вас водиться, відведіть мене до якогось куреня, де б я міг дочекатися вашого рішення.

— Прошу до мене, князю, — вклонився Степан Рубець.

— Чому це князь має йти тільки до тебе? — виступив наперед опецькуватий Йовмен. — Князь Дмитро ще молодий і йому, кхе, твої ікони ні до чого. А в моїй господі і стіл аж з Києва, і до столу дещо знайдеться.