Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— До того, що одна з них впилася Дмитрові прямо проти серця. Щастя, що на ньому була кольчуга. А стирчала вона в Дмитровому плащі, і ми побачили її лише тоді, коли проскакали зо три версти від того місця, де здибали Рибку з Сазоненком. Вилетіла ж вона із засідки, я це добре бачив. А ви кажете — жарти.

Натовп стривожено загув. Барило не зводив з Медовухи побілілих від люті зіниць.

— Але й це ще не все, — продовжував Медовуха. — Мабуть, багато хто з вас чував, що до Києва приїздив великий князь литовський і руський Ольгерд. Проте мало хто знає, що коли він їхав молитися до Лаври, на нього було вчинено замах. І стріла, яка летіла в голову великого князя, була точнісінько така ж, як і оці дві.

Натовп хитнувся і завмер.

— Овва… — стиха мовив хтось.

— Брехня! — щосили вигукнув Барило. — Це все вигадки цього негідника! Клянуся всім, чим завгодно, що мене тоді і в Києві не було!

— Кинь, Барило, — порадив йому Медовуха. — Бачили тебе разом з Вепром. Навіть скажу, де саме. У конюшні, коли ви домовлялися з ним про винагороду за вбивство великого князя. До речі, Вепр уже зізнався.

Барило заціпенів. На його посірілому обличчі з’явилися краплини поту.

— А чому Барилові і не стрелити в великого князя? — зненацька подав голос хтось із байрачних бродників. — Хто він йому — кум чи сват? Було б добре, якби цей замах йому вдався. Знай наших!

— Не турбуйся, знають, кому треба, — запевнив Медовуха. — Так знають, що якби не одна людина, то вже давно б ні від цього крикуна, ні від вас, шановна старшино, — Медовуха насмішкувато схилився перед нею, — і ні від кожного з тих, хто знається з Барилом, уже й духу не лишилося б! А замість Чорного байраку димілося б лише згарище. Бо коли великий князь довідався, що на його життя вчинив замах тутешній бродник Барило, то звелів послати сюди п’ять тисяч кінних і піддати геть все вогню й мечу.

— Братове, не слухайте його! — закричав Барило і кинувся до байрачних бродників. — Ви що — не знаєте цього базікала?

Байрачні бродники розступилися перед ним і знову зімкнулися щільною стіною.

— А й справді, Медовухо, звідкіля ти про це все знаєш? — висунувся із старшинського кола опецькуватий Йовмен. — Невже великий князь такий ласкавий, що дозволив якомусь безрідному бродникові забратися під його ліжко?

Галявиною покотився сміх. Проте Медовуха залишився спокійним. Він з жалем похитав головою і сказав:

— Поїдь, Йомене, до Києва та послухай, про що гомонять княжі люди. А ще краще — розпитай ось цього чоловіка, — Медовуха показав на Боброка. — Бо це та людина, яка прикрила щитом великого князя від стріли Барила. Це та людина, яка заступилася перед ним за Чорний байрак, хоч і могла накласти за це головою. Це — нащадок канівських князів і сам новий князь землі канівської Дмитро Боброк!

Над галявиною залягла така глибока тиша, що кожен тріск галузки міг би видатися ударом грому. Сотні поглядів — захоплених, нажаханих, злих, зацікавлено-недовірливих — втупилися в людину, що з незалежним виглядом стояла неподалік від також приголомшеної старшини.

І було чому. Майже півтора століття на цю землю не ступала нога знатної людини. Нікому не було діла до цього забутого Богом і світом краю. Лише вряди-годи протупотять зарослими дорогами коні і вершники в лискучих обладунках обпечуть настороженим поглядом придорожні кущі, та й по тому. Правда, кажуть, до татар було інакше. Київські та канівські князі були тут частими гостями. Зустрічали їх тутешні вельможні люди, чоломкалися з князями, мов рівня, влаштовували на їх честь пишні учти та молодецькі ігрища. Звідсіля ж разом рушали і на ворога. Але то було так давно, що вже й не вірилося, чи було воно насправді.

І от чи не за півтора століття — перший князь. Піший, без охоронців. Хіба що поруч з ним стоять Ратище з Медовухою та кілька бродників, яким ще вчора навіть у найдивовижнішому сні не могло наснитися таке. Дивно. Ні, мабуть, тут щось не те…

А князь канівський дивився на море голів і думав. Тепер він розумів, що міркування Берендея чи навіть Коцюби були дещо спрощеними і поверховими. Їм потрібна була тверда рука, тож вони бачили здебільшого те, що хотіли бачити, а не те, що є насправді. З одного боку було видно, що одних лише байрачних бродників зібралося не менше тисячі, і це, мабуть, ще не всі. І ті дві — три сотні, що тягли руку за нього, Боброка, були краплею в морі. Тож не тверда рука потрібна в цю мить. І тим більше не сила, яка прагне будь-що підім’яти під себе оце ніким ще не приборкане байрачне товариство. Ні, лава на лаву — ні до чого не призведе, хіба що до крові. Тут потрібне інше — спокій, розважливе слово, але й твердість теж.