Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— Ото ж я й кажу… — згідливо схилив голову Рубець. — Я.

— Не злодій він! — вигукнув між старшини чоловік з вислими вусами. На ньому, як і в більшості тих, хто приїхали на возах, була вишивана сорочка і сині шаровари. — Не злодій він, а гарна людина і хоробрий чоловік!

— Тебе, Свириде, не питають, — осмикнув його інший старшина, опецькуватий лисань у поношеному бешметі. — Тож стій та мовчи.

— А чого це я маю мовчати? — заперечив Свирид. — І взагалі, звідкіля ти такий взявся, аби мені вказувати, га? Чим ти відзначився, крім того, що поцупив у Миколая з Мошен всю горілку для свайби і нею споїв байрачних, аби ті тягли за тобою руку?

У натовпі зареготали. Якусь мить опецькуватий хапав ротом повітря, затим кинувся на Свирида.

— Я? В Мошнах? А ти бачив? — кричав він.

Щось там варилося між старшиною такого, про що більшість бродників і гадки не мала. Щось там накопичувалося останні дні, коли не місяці, і нарешті вибухнуло: зі старшин зненацька злетів стримано-величний вигляд, і, забувши про своє становище, вони, мов півні, зчепилися між собою. Замиготіли в повітрі кулаки, затріщала одежа, навсебіч полетіли шапки та малахаї. Сліпий лірник, що до того сидів за кілька кроків від старшини, притис до грудей ліру і підвівся, аби відійти подалі. Проте зосліпу тицьнув герлигою так невправно чи навпаки так влучно, що вона потрапила межи ніг опецькуватого. Опецькуватий не втримався на ногах і зарився носом у землю.

Всі, хто був на галявині, на мить завмерли при вигляді такого незвичного дійства, а за тим у повітря злетів оглушливий регіт. Найцікавіші запрацювали ліктями, аби бути ближче до бойовища. Один лише Боброк, як і до того, стояв спокійно й незворушно.

А старшина розходилася не на жарт. Здається, пригадала молоді літа і так духопелила одне одного, що від бешметів, ватяних халатів і сіряків здіймалися стовпи куряви.

— Гей, хто ближче, вгамуйте цих навіжених! — заволав нарешті Берендей, котрий перед цим виліз на воза, аби краще бачити. — Їм що, робити більше нічого? Годі, кажу я вам!

Старшини поволі почали отямлюватися. Витираючи заюшені носи, не дивлячись одне на одного, вони поверталися на старе місце.

— Більше охочих битися нема? — запитав Берендей. — Тоді давайте скажу я. От ви тут чубитеся, як старі гусаки, — звернувся він до старшини, — але в нас, хто біля землі ходить, нема часу дивитися на це. Тож як старий бродник, що вийшов з вашого гурту, скажу, чого ми приїхали сюди. Зовсім не для того, щоб подивитися, як ви збираєтеся судити цю людину, — він показав на Боброка. — Хочу вам сказати, що в нас уже увірвався терпець…

— У кого це «у вас»? — похмуро поцікавився опецькуватий і помацав щоку, на якій виднівся відбиток чийогось чобота.

— Протри очі, Йовмене, — порадив йому Берендей, і простяг руку убік десятків возів. — Ми — це черкасці, мошнянці, будищани, чий хліб і чиє м’ясо ви їсте.

— Так ми ж платимо, — заперечив Рубець. Убілій бороді його стирчало кілька зелених стеблин.

— Еге ж, платите, — відказав Пилип. — За трьох бичків і дві міри вівса я й досі нічого не маю. І не я один такий. А подивіться, дідо, як поводять себе байрачні люди. Череду виганяти небезпечно, бо того й дивись, може повернутися переполовиненою.

— Треба ще довести, що то наших робота, — вперто відстоював своє Рубець. — Може, це робота тих, що приходять з-під Тясмину, а то й самих татарських бродників.

— Киньте, дідо, — відмахнувся Пилип. — Я ж не сліпий і бачив, що сліди ведуть не в той бік, а саме сюди. Та хіба тільки в худобі справа? Чоловікові по сушняк до байраку поїхати страшно, бо може повернутися в чім мати народила. Жінкам і дівчатам теж небезпечно виходити з села. Правильно я кажу?

— Правильно, — різноголосо загуділо з возів.

— Отож, я і звертаюся до вас, старшино: наведіть порядок, притримайте тих, у кого руки тягнуться до чужого! А то не сьогодні-завтра може пролитися червона юшка, і бродник стане на бродника.

— Що ти нас лякаєш? — нагороїжився зарослий по самі очі бродник. — Ми і без тебе лякані. Ти краще скажи, що робити з он тим, хто біля старшини стоїть. Тут людська кров пролилася, а тобі худоби жаль!

— Знайшов, кого питати, — пирхнув сусіда зарослого. — Ніби не відаєш, що цей Дмитро в берендеєвій світлиці вилежується, немов якийсь пан. То й питати нічого, зразу видно: два чоботи — пара.

Берендей посміхнувся:

— Гадаєш, образив? Якраз навпаки. Вважаю за велику честь, що… — Берендей на мить затнувся, — що Дмитро зупинився саме в мене. А з ним мені й сотня таких, як ти, не страшна.