Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

— А чого це він реве, мов недорізаний бичок? — цікавився хтось, спостерігаючи за діями товариша. — Будьмо, брате!

— Будьмо, — відказував товариш і після задоволеного кхекання пояснював: — Та каже, що якийсь Ольгерд привів наших князів з Литви і витурив татарського поплічника Федька з київського столу. А на це місце посадив свого сина Володимира.

— А яка різниця між Федьком і Володимиром?

— Не кажи. Бачив я того Федька. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга.

— А Володимир, значить, кращий?

— Та хто його зна.

— То навіщо про це так репетувати?

— Бо молодий ще, інакше не вміє.

Від цих слів повновиде обличчя сліпого лірника червоніло ще більше. Його жилаві пальці починали рвати струни з такою силою, що ті от-от готові були лопнути. Потому він вперто вигукував далі.

В центрі іншого гурту сидів сивобородий чоловік. Утершись рукавом, він пожалівся невідомо кому:

— Ні, не ті зараз бродники, гей, не ті-і.

— А які ж були? — запитав худий, мов скіпка, рудань.

— Ге, запитуєш. То були люди, не нам рівня. Один Іван Бирладник чого був вартий.

— Це ще хто такий?

— Із князівського роду. Але землі своєї не мав. То він подався на Дунай, де тулилися такі, як і ми, бродники. І став князем серед них. То вони при ньому зажили, як у Христа за пазухою. Навіть бирладниками себе почали звати.

— Як у Христа, кажеш, — зблиснув очима рудань. — А чом би й нам не мати свого князя, га, хлопці?

Його сусіда насмішкувато пирхнув:

— Так вони сюди й прибіжать. Та де ти їх бачив, тих князів? А якщо і є, то давно вже не ті.

— Кажуть, на канівський стіл прийшов новий князь, — вів далі сивобородий. — Та то тільки так мовиться, що новий. А насправді на цьому столі сиділи до татар ще його діди-прадіди.

В гурті заворушилися.

— А ти його бачив?

— Я — ні. А кум мій Онисько, ми з ним канівські, казав, що бачив. І навіть розмовляв з ним. їде, каже, троє вулицею. Посередині — молодий велет. Руки — о! Плечі — о! Роздивляється навколо, а в очах сльози. Побачив Ониська, низько схилився перед ним і привітався: «Здрастуйте, дідусю!» І поїхав далі. А один з тих, хто був з ним, зупинився і каже: «Оце, дідо, ваш новий князь, правнук незабутнього канівського князя Святослава, котрий за свою мужність прийняв від татар страшні муки».

Бродники помовчали.

— Сльози, кажеш, — нарешті подав голос один і зітхнув. — Авжеж, чом би й не бути сльозам, коли з дідівщиною таке вчинено.

— Почекай, — зупинив його сусіда. — Охрім Зизьо, що з Білого провалля, два дні тому бував у Каневі. То щось він не чув, щоб там сидів новий князь.

— Та я ж кажу тобі, що він поїхав далі, — сказав оповідач. — А той, що з ним, каже Ониськові: «Повернеться тоді, коли порахується де з кимось з татарів…» Спасибіг, братове, за те, що пригостили, піду, може, ще кого зустріну із знайомих.

А через хвилину його голос лунав уже посеред іншого гурту:

— Не ті тепер бродники, гей, не ті-і…

Проте найбільше бродницького люду товклося довкола черкаських возів, особливо біля Берендея. Сашко, який сидів у затінку під возом, навіть дивувався: він ще ніколи не бачив, щоб людина мала стільки приятелів. У Берендея, здається, навіть губи розпухли від чоломкання. І після кожних обіймів Пилип наливав глиняного кухля і примовляв:

— Випий, брате, аби було по-нашому, по справедливості. А опісля знову чекатиму на тебе. Тут, — він кивав на воза, — ще дещо є.

Бродник зацікавлено зиркав в той бік і по-змовницькому підморгував Пилипові:

— Не сумнівайся, брате. Зробимо все, як обіцяли…

Людині сторонній ці слова нічого не говорили. Сторонній, але не Сашкові.

По тому як воронівці погнали нападників за Сулу, Боброк з Коцюбою покликали на раду Медовуху, Берендея та бродника Данила. Отам, на обійсті Коцюби, і розкрилося, хто насправді є Дмитро. То Медовуха так вчинив. Сашко і досі пирхає, коли згадує, які пришелепкуваті обличчя були в Берендея та Данила, коли до них дійшло, що той, кого вони ледь не поплескували по плечах, насправді є князем. А про що вони балакали потім аж до ранку, Сашко відає не все, бо раз-по-раз вибігав то коней напоїти (Коцюба своїх слуг відпустив на гулянку), то до льоху по квашені грибки, то кинути кістки вовкодавам. І зовсім не страшні ці вовкодави, вони хапали кістки майже із Сашкових рук, і нічого — цілі руки.

А з того, що пощастило почути, Сашко зрозумів лише одне: дядькові Дмитрові немає рації оголошуватися нині канівським князем. Треба, аби його обрали бродницьким отаманом. А що це можливо, вони, всі, хто був у хаті, клялися, що голову дають на відсіч. Для цього треба лише переговорити де з ким. Данило разів зо три повторив, що відтепер і він сам, і ті півтори сотні бродників, що примчали на поміч воронівцям, готові йти за князем Дмитром у вогонь і воду, бо на власні очі переконалися, чого він вартий насправді. А завтра таких бродників буде ще більше.