Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

На Мамаєвому обличчі з’явилася іронічна посмішка.

— Схоже, ви з тим, як його… Боброком вже підрахували і те, який ясир мені належить, — сказав він.

— Ні, повелителю, — й собі посміхнувся Коцюба. — То ваша з великим князем Ольгердом справа. А от зв’язатися з ним допоміг би князь Боброк. Ольгерд йому повністю довіряє. І не лише як могутньому воїнові. Оце недавно він повернув Боброкові стіл його дідів і прадідів — канівську землю, — і Коцюба важко зітхнув. — Шкода лише, що я не побачу, як ти, повелителю, розрахуєшся з братами не лише за свою поразку, а й за мою рану. Проте, коли хан Хайдар і закони Орди будуть милостивими до мене, я тобі, повелителю, ще не раз стану в пригоді хоча б тому, що Боброк довіряє мені так, як йому самому — великий князь… А я…

— З цього б і починав, — перебив його Мамай. — Я з самого початку знав, що все це ти вигадав для того, аби виторгувати собі життя.

— Це не зовсім так, — почав було Коцюба, проте Мамай зупинив його владним помахом руки.

— Єдине, що мене зацікавило в твоїй базіканині, — це князь Боброк. Розкажи про нього все, що знаєш. А життя твоє — в руках Аллаха.

Зненацька нукери, які їхали на певній відстані від них, зупинилися і озирнулися назад. Озирнувся і Коцюба. На обрії з’явилися постаті трьох кінних. Вони швидко наближалися. Незабаром в середньому Федір розпізнав Сабіра. А коли вершники під’їхали ближче, Федір здригнувся: на Сабіра страшно було дивитися. Його обличчя перетворилося на суцільну рану, рука безсило звисала вподовж тулуба, халат був розшматований до голого тіла.

— Чинив опір, повелителю, — коротко пояснив таку разючу зміну у вигляді Сабіра колишній десятський.

Мамай скривився, наче побачив перед собою бридку жабу.

— Де пайцза Кочуби? — запитав він.

— Ось вона, — відказав колишній десятський. — А ще при ньому знайшли ось що… — і він показав гаманця з Коцюбиним скарбом.

— Це твоє срібло? — запитав Мамай.

— Так, — відказав Коцюба, але одразу ж поправився. — Було моїм. А тепер, повелителю, прошу взяти його до своєї казни на потреби непереможного ординського війська.

Якусь мить Мамай вагався. Зрештою змахнув рукою і сказав:

— Ні, добро це належить тобі і лише тобі. Вважай це подякою за те, що ти зробив для… — Мамай на мить завагався, — Орди. А з цим, — він показав на Сабіра, — вчиніть, як і з тими.

— О, повелителю! — скрикнув Сабір і мішком звалився з коня. — Змилуйся! Не з своєї волі я пішов на таке!

— Ви чули? — повернувся Мамай до нукерів.

— Стривай, повелителю, — втрутився Коцюба. — Прошу, не карай його на горло. Я не хотів би, аби заради мене, уруса, пролилася бодай крапля ординської крові.

Мамай деякий час мовчав, задумливо вдивляючись у далечінь. Врешті повернувся до Коцюби і сказав:

— Правильно мислиш, Кочубо. Татарська кров є кров свята. Та є інший закон, згідно з яким той, хто підняв руку на мого батира, лишається голови. Проте, — Мамай підніс догори свого товстого пальця, — начальник на те й начальник, що він не лише віддає накази, а й радиться зі своїми найкращими богатурами. То як бути з цим, — він вказав на Сабіра, — зітнути йому дурну голову чи хай ще трохи поживе? Що скажете, друзі?

— Хай живе, — невлад відповіли нукери Мамая. — Хай живе.

— Чуєш? — тицьнув Мамай ногою Сабіра під бік. — Дякуй моїм богатурам, які мають не лише мужнє, а й добре серце. Але дивись — вдруге такого не буде.

— Твій раб, — задихаючись, цілував Сабір сап’янці Мамая. — До віку, до скону.

«Треба було б і мені так, — подумав Коцюба. — Ет, жаль, мати з батьком не навчили…»

Над стрімким правим берегом Дніпра різноголосо калатали невидимі била. Дзвін той літав над крутосхилами, байраками та яругами, переливався на лівий берег і стривоженою луною бився в тамтешніх мочарах і безлюдних пущах. На цей поклик до Чорного байраку поспішали пішки чи на конях, навпростець чи дорогами десятки, сотні людей з обличчями, посіченими вітрами, морозами та спекою. Здебільшого їхня одіж нагадувала лахміття, проте були й такі, що хизувалися в сап’янцях або шовкових татарських халатах, знятих чи не з плеча якогось поважного аги.

— Що воно таке? — запитував піший кінного, вигулькнувши з-за кущів на дорогу. — Якому там дідькові не сидиться?

А з довколишніх сіл — Мошнів, Черкас, Дубівки, Липового та інших — на поклик дзвонів поспішав дещо інший люд: кремезний, розважливий, із зашкарублими від праці руками. Одіж на них була простіша — чисті полотняні вишиванки та сині широкі шаровари. Проста одіж, але охайна, видно, що по ній не раз проходилися жіночі руки з праником та рублем.