Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

Очі Мамая перетворилися в дві вузькі щілини.

— Зірвіть з нього всі відзнаки, — звелів він. — Хай лишається простим нукером. І не в охоронній сотні. А коли не приведе того, як його…

— Сабіра, повелителю, — підказав Коцюба.

— Так, коли він не приведе його негайно, знесіть йому голову. І перевірте, аби сам не втік.

— Слухаю й корюся! — прохрипів колишній десятський і з усієї сили огрів канчуком коня. Той звівся дибки і стрілою помчав у степ.

А Мамай знову повернувся до Коцюби, і гнівні зморшки розійшлися по його обличчю. Як не є, все ж таки приємно бачити того, хто без вагання кинувся віддавати своє життя за нього, Мамая. Таке не забувається.

— Пішов би до мене знову? — запитав він. — Сотником зроблю. А там, коли відзначишся, і тисяцьким.

Коцюба схилився, приклавши руку до грудей.

— Дякую, повелителю. Моє життя, як і раніше, належить тобі. А щодо сотника… Це велика честь, але ще більша відповідальність, яка вимагає величезних зусиль. А я, повелителю, відчуваю, що після тої рани сили вже зовсім не ті. День-два ще якось утримаюся в сідлі, а потім… Проте коли треба йти на будь-яку битву, стану поруч з тобою, великий. Тільки… — Коцюба хитро примружив очі: — Тільки коли вона тягтиметься не більше тижня.

Мамай знову звузив очі. Тепер вже в посмішці.

— Вірю. Вірю, що ти за тиждень зробиш стільки, скільки іншому не вдасться й за місяць. А тепер розповідай, в чому ти там провинився.

Про кулачний бій Мамай вислухав з цікавістю. Одного разу навіть сказав із заздрістю:

— Ет, мене там не було! Я, Кочубо, теж був колись кулачним бійцем. І, кажуть, непоганим.

На диво Коцюби, розповідь про те, як дісталося Черкизові, Мамай теж сприйняв спокійно.

— То не татарин, який не носив би на своєму обличчі синців, — з поблажливою посмішкою відказав він при цьому. — І нема значення, від кого він їх отримав. Головне, аби посадив їх більше, ніж йому. То невже через ці синці тебе звинуватили в тому, що ти підняв руку на всю орду?

— Не тільки, повелителю. Через кілька днів люди Хасан-бека знову прийшли під Воронівку. Але вже зі зброєю.

Мамай прикипів поглядом до обличчя Коцюби.

— Ти, часом, не помиляєшся?

— Ні, повелителю. Їх було сотні зо три, коли не більше.

Мамай в задумі покрутив вуса.

— Це кепсько. Комусь доведеться непереливки. І скільки ж людей постраждало?

— Ніскільки, повелителю. Мої люди завчасно помітили людей Хасана-бека і теж вийшли їм назустріч.

Мамаїв погляд пронизав Коцюбу наскрізь.

— Он як. І хто ж це їм наказав?

— Я, повелителю. Я ж бо староста. На мені лежить відповідальність за спокій і майно моїх земляків. За це я відповідаю не лише перед ними, а й перед Руссю та Ордою.

— Звісно… Сподіваюся, що ви були розумніші за наших і вийшли без зброї.

— Ні, володарю. Ми теж були оружні.

— З твого наказу?

— Так.

По довгій паузі Мамай мовив:

— Знаєш, Кочубо, моє слово немало важить в Орді, проте й воно безсиле перед законом. А закон каже, що той з підданців Орди, хто підняв збройну руку на другого ординця, має бути покараний. Проте ще більшої кари заслуговує той, хто віддав наказ взяти зброю до рук. Ти про це відав?

— Так, повелителю. Тому й не ховався, а йшов до удільного хана Хайдара з проханням, аби він покарав лише мене, а не людей, яким я наказав взяти зброю. Вони не винні. Мало того, коли вже судити мене і Хасан-бека, то його вина значно менша за мою.

— Не розумію…

— Я припускаю, повелителю, що чимало чистокровних ординців прийшли під Воронівку, аби помститися за поразку в кулачному бою. Але шановні Черкиз, його батько та багато інших прийшли ще й тому, що були переконані, ніби хтось із воронівських жителів викрав чудового коня, якого Черкиз уже викупив у купця Ібрагіма. Тож вони і прийшли, аби оружно відібрати його назад.

— Отже, кінь був викрадений. І ти про це відав?

— Так, володарю. Тому й кажу, що моя вина значно більша від Хасанової. Знаю, що прощення мені немає і все ж, повелителю, прошу вислухати мене до кінця. І розповідь моя, клянуся, буде такою, якої ти ще не чув.

— Кажи, — дозволив зацікавлений Мамай.

Минуло чимало часу, поки Коцюба не розповів Мамаю про поневіряння руського князя Боброка. А коли воронівський староста замовк, Мамай в задумі проказав:

— В цій історії сам шайтан ногу зламає. І не мені судити, хто тут винен, а хто ні. Це вирішать ординські судді. Мене, Кочубо, цікавить лише ставлення цього Боброка до подільського хана Димитра та його братів. Він їх справді так ненавидить, чи тобі лише здається?