Владимир Рутковский - Вогонь до вогню

Богатури зареготали. У них, татар, такого не водилося, аби жінка піднімала руку на свого повелителя. А от в урусів… Що ж, на те вони й уруси.

— Гаразд, можеш їхати своєю дорогою, — відсміявшись, сказав Сабірові десятський. — А ви тут постійте, — звелів він решті. — Нема чого оскверняти погляд повелителя степу. А то його нукери подавлять таких богатурів, — ковзнув він поглядом по Коцюбі, — як мишей…

Десятський оглушливо свиснув — і татарську ватагу мов вітер здмухнув. Заспішив і Сабір.

— Звертай, Кунице, в той бік, — сказав він одному з колишніх рибалок і показав нагаєм туди, де на обрії бовваніло самітнє дерево. — Я десь там на вас чекатиму. І пам’ятай: про мене, як і раніше, нікому ні слова.

— Гаразд, Сабіре, — поспіхом відказав той. — Буде зроблено, як ти велиш.

— І не думай вертіти хвостом, — Сабір погрозливо звів брови докупи. — Бо коли що — не позаздрю ні тобі, ні твоїй сім’ї.

Він змахнув нагаєм й кинув коня вчвал у південному напрямку. За хвилину рудуватий кінь і брудний Сабірів халат злилися з пожухлою, вигорілою травою.

— Рушимо, мабуть, і ми, — сказав Куниця.

— А ти хіба не чув, що тобі велено? — запитав Коцюба і з викличним виглядом усівся на землю. — Тобі було велено стояти тут. Нічого оскверняти погляд повелителя…

Повелителем напевне був сераскир Хайдар. Але чи зупиниться хан, аби вислухати волання якогось обірванця про те, що він — воронівський староста, якого підступом захопили нещирі люди? Вперше і востаннє бачилися вони п’ять років тому, коли сераскир дарував Коцюбі мідну пайцзу. Проте навряд чи за п’ять років можна втримати в пам’яті обличчя людини, з которою бачився не більше кількох хвилин. Якби при ньому була пайцза — то інша справа. Але пайцза, на жаль, була в Сабіра…

Зненацька зі сходу задвигтіла земля, на обрії з’явилася темна пляма, а ще через кілька хвилин повз них розсипом пролетіла сотня татарських воїнів-нукерів. По тому так же навально накотилася сотня татарських вельмож. Попереду на казкової краси буланому огиреві летів невисокий огрядний вершник у сріблястій одежі. Але це не був хан подніпровської орди Хайдар. Це був Мамай, воєначальник-беклербек багатьох туменів, що випасали своїх коней від Дніпра і до Дону, від Криму і до Чернігівської та Рязанської земель. Перед ним згинали спину і шукали захисту найвельможніші люди Золотої Орди.

Коцюба до таких не належав. Не тому, що був незнатного роду, а тому, що віддатися на милість Мамая дорівнювало самогубству. Тих, хто бодай на мить вивищився над ним, Мамай ніколи не прощав.

Перед внутрішнім зором Коцюби виникло спотворене від жаху обличчя новоспеченого темника Мамая, коли його тумен у вечірній імлі віч-на-віч зіткнувся із засадним туменом Котлабуги. Від поразки до перемоги — одна мить. І ця мить була осквернена лайкою десятського Коцюби і міцним штурханом, котрим він нагородив свого темника. Від того поштовху Мамай прийшов до тями і дав сигнал до наступу. А Коцюбі лишалося хіба що вмерти геройською смертю, що він і зробив, закривши Мамая власним тілом від стріли, пущеної впритул. Останнє, що він побачив, був погляд Мамаїв. Проте вдячності і любові в тому погляді не було і близько.

ЦІ думки снувалися в Коцюбиній голові рівно стільки часу, скільки він облизував пошерхлі від спраги вуста і набирав повітря в груди. Здригнулися і мимоволі прищулили вуха татарські коні, коли над неозорим степом, перекриваючи гуркіт сотень копит, злетіла пісня, яку було складено тоді, коли Мамай був ще не темником, а лише відчайдушним тисяцьким такої ж відчайдушної тисячі:

…На повному скаку Мамай смикнув за повід — і красень-кінь, хоркнувши від болю, звівся дибки. Такий голос був лише в одної людини. У тої, яка завдала йому, Мамаєві, смертельної образи, а за мить відчайдушно рубалася поруч з ним і, врешті, грудьми прикрила його, Мамая, від ворожої стріли. Життям своїм заплатила ця людина за образу, нанесену нею ж. І от — знову цей голос. Що це — знак з того світу чи випадковий збіг?

Покірливий владній руці господаря красень-кінь розвернувся і коротким скоком рушив до двох жалюгідно скулених вершників і ще жалюгіднішої постаті пішого бранця із зашморгом на шиї.

— Хто такі? — запитав Мамай. — Хто з вас тільки-но подавав голос?

— Я, світлий і преславний повелителю, — схилив голову Коцюба. — Це я співав.

Очі Мамая пильно і насторожено обмацували заляпане брудом і кров’ю, неголене обличчя бранця.