Владимир Рутковский: Вогонь до вогню

Федір дужим гребком повернув човна до острова і через мить той з м’яким шипінням вилетів на вологий пісок. Коцюба із зусиллям звівся на зімлілі від довгого сидіння ноги, притупнув ними і кинув насторожений погляд в глибину острова. Не помітивши нічого загрозливого, він нахилився над човном і заходився вичерпувати з нього воду. Проте рибалок з поля зору намагався не випускати. Ті, здавалося, щодо Коцюби лихих намірів не мали.

— Та сідайте, дядьку, на оцей ось оберемок хмизу, — запросив Федора хлопчина років п’ятнадцяти і побіжно поглянув на гостя такими довірливо-блакитними очима, що й сліпому було ясно: він ще не навчився тримати при собі будь-які чорні думки.

— Дякую, хлопче, — відказав Коцюба. Проте сів так, щоб у полі його зору залишилися й інші рибалки. Довіра довірою, а воронівський староста ні за яких обставин не дозволяв, щоб за його спиною вешталися незнайомці.

Але не встерігся. Коли двоє з крекотінням поставили поруч з ним кошіль, по вінця наповнений рибою, м’язи Коцюби напружилися, готові дати негайну відсіч, якщо рибалки кинуться на нього. Та коли один з рибалок, витираючи чоло, раптово вирячився на щось за спиною Коцюби, той переборов бажання озирнутися. «Стара вигадка, — промайнула думка. — Ич, хоче, щоб я озирнувся — і тоді…»

Що мало статися потім, Коцюба так і не домислив. Дужий удар по голові вибив з нього свідомість.

До тями Федір прийшов досить швидко. У всякому разі, рибалки все ще залишалися на своїх місцях, хіба що від здивування пороззявляли роти. А поруч з Коцюбою сидів Сабір і вдоволено всміхався. З нього стікала вода.

— Гадав, що обвів нас навколо пальця? — поцікавився Сабір і глузливо примружив і без того вузькі очиці.

Коцюба не відповів. Голова боліла так, що ставало млосно. Федір хотів було доторкнутися до неї, але зробити цього не вдалося: руки були міцно зв’язані за спиною. А Сабір не приховував своєї радості:

— Гадав, що коли проберешся до Дніпра подалі від Сули, то ми вже нічого й не помітимо? — вів він далі. — Ні, нам твої хитрощі були, мов на долоні. Мій хазяїн так і сказав, що ти побоїшся пройти до сераскира через горошинський улус, а вибереш шлях по Дніпру, — при цих словах Сабір зловтішно гигикнув. — А далі я вже все продумав. Сказав цим хазяїновим боржникам, що вони повинні зустріти мого гарного приятеля-уруса, а вигляд у нього мав бути точнісінько, як у тебе. Коли ж ти тут вуха розвісив, я тихенько переплив на острів і злапав тебе голими руками. Непогано вийшло, еге ж? Але й це ще не все. Коли б ти проминув цей острів, у мене там, — Сабір кивнув униз по Дніпру, — причаїлося ще трійко. Тож так чи інак, а ти від свого зашморгу нікуди б не дівся.

Тільки тепер Коцюба звів воєдино і мокрого Сабіра, і те, чому один з рибалок здивовано дивився за його, Коцюбину, спину — то до свого «гарного приятеля» підкрадався Сабір з ломакою в руках. Так що вини з боку цих хлопців ніякої немає, їх теж обведено навколо пальця. А от саме цього він, Коцюба, і не завважив…

— Шкода тільки, що разом з тобою не злапали і твого старцюватого князя, чи ким він там прикидається, — все не вгавав Сабір.

— Радій, радій, — зневажливо скривився Коцюба. — Тільки ж дивися, аби не довелося потім плакати кривавими сльозами…

— Це ж чому? — запитав Сабір.

— А ти й не здогадуєшся? Сераскир Хайдар навряд чи вибачить тому, хто підняв руку на свого слугу, бо він же мені, а не тобі чи твоєму клишоногому хазяїнові дав пайцзу на володіння Воронівко.

— Яку ще пайцзу? — з робленим здивуванням запитав Сабір. — Чи не оцю цяцьку? — і він витяг з-за пазухи Коцюби мідну пластину. Якусь хвилину розглядав її, затим смикнув до себе з такою силою, що сиром’ятний ремінець лопнув, начебто гнила нитка. — Що ця пайцза у тебе була, знаємо лише ти і я, — сказав він і поклав пайцзу до кишені. — А оці, — Сабір зневажливо повів очима в бік кущів, куди він відіслав рибалок, — вони навіть гадки не мають, що в тебе була така цяця. Для них ти відтепер будеш двоногою худобиною, яку вони повинні доставити до Криму за злісну несплату ясиру. І не думай, що вмовиш їх відпустити тебе на чотири вітри, бо коли це станеться, їхнім дітям і жінкам краще було б не з’являтися на світ. Та і я весь час буду неподалік, бо мені по дорозі до Криму теж треба декого побачити. Так що руки тобі розв’яжуть тільки десь у Криму, коли не за морем!

— Негідник, — процідив крізь зуби Коцюба.

— Ти диви, він ще й лається, — ображено зауважив Сабір. — Мав би краще вклонитися до ніг моєму хазяїнові за те, що він заступився за тебе перед синочком Хасан-бека. Бо той вимагав зняти з тебе твою погану шкуру чи прив’язати до хвоста найпрудкішого коня. І гуцав би ти зараз за ним по купинах, якби хазяїн не розсудив, що буде вигідніше, коли він отримає за тебе хоч якусь копійчину. Все ж таки краще, ніж нічого, — Сабір з робленим жалем подивився на бранця і раптом спохопився: — До речі, а де твоє срібло? І не кажи, що в тебе його немає, — насмішкувато додав він, помітивши, що Коцюба збирається щось заперечити. — Всім відомо, що наш шановний сераскир без подарунків нікого не приймає. А ти гарного огира не маєш, сакви теж майже порожні. То, значить, десь є срібло…