Мирослава Горностаева - Дажбожа криниця

— Йому недовго зосталося, — шепотіла Чорна, — ех, аби одразу… В цьому ваша слабкість, Світлі… Не вмієте бити першими… А вони — вміють!

Князь Володимир, во хрещенні Базилій, дійсно помер від якоїсь дивної хвороби. Але ми дізналися про це лише через два роки опісля його смерті.

Марена не довго прожила з нами. Жінка вмирала довго і тяжко. Це була розплата за Силу Темряви. Чорна прохала мене, аби я перейняла її вміння. Обряд дав би їй можливість спокійно вмерти. Але я згадала Берегиню, і відмовилась. Чорна зрозуміла. Сказала лишень:

— Дурна єси, відьмо… Загинеш без Темної Міці… Зараз нам треба вчитись убивати. Що вдіють їхні мечі проти справжньої Погибелі? Але ти не хочеш… Вони теж не хотіли… Навіть Вогнедар, що відав древнє вміння, не послухав мене.

— Тоді він не був би Вогнедаром, — озвалась я.

Марена всміхнулася сумно, і більше не заводила зі мною такої розмови. Коли вона померла, я виконала над нею обряд очищення. І намагалася відігнати таємну думку: «а може й справді треба було б…»

Ще через кілька літ в наших пущах опинився молодий чорноризець. Не ромей — русич. Заблукав і обморозився. Громада, в якій я жила, хотіла його вбити. Я відборонила.

Хлопець виявився киянином. Коли прочуняв від першого переляку, то оповів, що в Києві нині князем Ярослав, син Рогнеді. Во хрещенні — Георгій. Дуже мудрий до грецьких книг і безжальний до «поганства» Я ледь пригадала хлоп'я з ножем, котре кинулось боронити матір. Виховали…

Цього хлопчика в чорному, що сидів нині переді мною, теж виховали… Добре…

— Небіжчик — базилевс, — оповідав юнак, — наказав відкрити школи. Ну, ясна річ, поганство… — затнувся перелякано.

— Говори… — мовила я

— Не хотіло дітей до тих шкіл давати. Мої батьки теж. Мати, дурна, голосила, наче по вмерлому. Темний люд вельми… Покинув я їх. Нині у печерах є монастир, там обрітаюсь.

— А додому навідуєшся?

— Та ні… Після того, як я всі поганські обереги в печі попалив, батько сказав, що я для Роду вмер. Нині не знаю, де вони… Мабуть, теж втекли, до деревлян.

— Ти таки справді мрець! — вирвалося в мене.

Хлопець затремтів.

— Не трусись, християнине, — мовила я сумно, — не готовий єси до мучеництва. Молодий ти, а чужу душу маєш. Що ти є без Роду?

— Нема ні елліна ні варвара, — прошепотів юнак, — а отже нема й Роду… Перед Богом всі рівні.

— Рівні та не однакові. Я попрохаю наших, аби вивели тебе з лісу. Але запам'ятай, спробуєш привести сюди княжих людей — помреш такою ж смертю, як і ваш базилевс. Тьма вип'є твою душу! Втямив?

Юнак закивав. А я дивилась на це хлоп'я з чужою душою, і мене проймав жах. Бачила, наче в яві, як нащадки русичів, навчені чужинцями, зрікаються імен, мови, Роду.

Чернець оповів також, що в його монастирі складається новий літопис, замість понищених старих. Зайшло за Святослава, юнак зневажливо скривився: «Поганин… Чужої землі шукав, свою занедбав. І справедлива Божа длань: з черепа завойовника каган печенізький чашу собі зробив.»

— Брехня! — не втрималась я, — Русичі не кидали своїх на поталу! Оце такі ви літописці, під княжу та ромейську диктовку! Звідки вам знати, хробаки, яким він був?

— А ви хіба його знали? — спитав юнак розгублено.

— Я його кохала! — вирвалося в мене — То був воїн милістю Богів! То був син Перунів! Ходив, наче барс, а бився — як сам Володар Блискавиць! Зневажав ворога настільки, що попереджав завчасно: «Іду на вас». Ти тримав колись в руках меча, хлопче?

— Нам не можна, — прошепотів хлопець.

— А як прийде ворог, що будеш робити?

— Молитись… напевне.

— Битись, мабуть, доведеться жінкам, — сказала я втомлено, — учись далі, киянине… Як ворогів любити… Як Рід зраджувати. У тебе добрі вчителі. Я теж колись училась. Але — іншому.

Якось, після того, як чернець подався геть, моя Святослава, що виросла вже на гарну дівку, сказала:

— Мамо, а що як повернутися до Києва?

— Для чого, доню, — здивувалась я, — на попелище?

— Ми приречені, мамо. Ти ось оповідаєш нам про кіммерійців, скитів, Арія, Кия… Учиш резам і мене і дітей з громади. Але життя ізгоїв важке, людям не до сих історій. Записати — знову знищать. Далеко не втечеш. А онука твоя, якщо дасть Лада мені діти, вже лише знахаркою буде. І тільки.

— В Києві не вижити рідновірам. Хреститись доведеться. Або все життя брехати.

— То й нехай… Але ж там є книгозбірня…

— Слухай-но, Святославе, — сказала я, — по-перше, християни не пускають жон до науки. А по-друге… Ти молода, і я не маю права тримати тебе в пущі. Але, якщо ти станеш такою, як отой чорноризець, я не переживу твоєї зради.