Мирослава Горностаева - Дажбожа криниця

— Не, Свєтозаро! Не абайдьоцца! Рамея з Корсуня привьоз, той яму чита кнігі чарадзєйські! То па- грецькі, а то па-славацкі… Я пагано те язики знаю, так пайшла да Мальфріди- чехині, яна цє кнігі разумєє і мне тавмачиць. Вось, што йон чита Владзіміру! Вось!

Рогнедь дістала з-за ложа товсту, писану на пергаміні книгу:

— Ти, мовляць, усьо знаєш… Тавмач вось тут!

Холод пробіг мені по спині. Я знала цю книгу… Бодай би не знати!

«Конче винищите всі ті місця, що служили там люди, яких ви виганяєте, своїм Богам на високих горах, і на пагірках та під кожним зеленим деревом…»

«І розвалите їхні жертовники, і поламаєте камінні стовпи для Богів, і їхні святі дерева попалите у вогні, а бовванів їхніх Богів порубаєте, і вигубите їхнє ймення з того місця…»

— Вось так і Мальфріда тавмаче, — прошепотіла Рогнеда, — у них, в Чехах, саме так і парабілі. Мальфріда каже: «Так хоче Бог!» Я баюсь, Свєтозаро, таго Бога… І Владзіміра нині баюсь. Йон завше був скажений, а з таким Богом… Мальфріда каже, що син етаго Бога добрий… Не знаю, але все адно баюсь!

З Гори я одразу ж побігла до Чари.

— Лихі новини звідусіль, — мовив Віщий, — князь підвищив податок на військо. Найняв ще урманів, вони вже на підході до Києва. Люд по весях ворохобиться. Бути великій крові, як за часів Аскольдових.

— Як се зупинити?! — вирвалося в мене.

— Збиралося нещодавно Коло, прийшла й Марена. Говорить Чорна, що може його… забрати. Аби хтось добув пасмо його волосся та ще дещо… За тебе згадувала… Ти, мовляв, на Горі своя людина.

Я затремтіла:

— Віщий, невже ви згодні?!

Чара зітхнув:

— Я- то був проти… І Троян Велесич, і Берегиня… А от Вогнедар погодився. Ой, лихо… Оте, що корсунський перекинчик князю нашіптує — то для можних. А людям простим говорити будуть про любов, милосердя, всепрощення… Ромейський Бог — дволикий та двоєдушний. Перед сильними плазує, слабого топче.

— Що вирішили Віщі? Чи це таємниця?

— Вирішили, доню, вичекати. Якщо Святославич помре, стіл захопить його вуй, Добриня-любечанин. Сей ще страшніший і безоглядніший. Княжичі ще малі, а Малуня — то не Ольга. Незабаром прибуде його ромейська пава, мо князь і заспокоїться на деякий час. А далі — побачимо.

Ромейка прибула влітку, якраз на Купала. Худюще дівча тонуло в золототканих шатах, але було зле і непогамовне. Володимир кількох своїх жон одружив зі своїми прибічниками, решту ж, в тому числі і пів божевільну від горя Рогнедь, виселив з Гори ген за місто, в одне із княжих сіл. Тоді оголосив, що бере християнський шлюб і зрікається поганського блуду.

— Чи надовго, — пащекували подільські баби, — до наступного разу!

Князеве відступництво кияни серйозно не сприймали, звикли бо вже до його витребеньок. Ратибор, щоправда, ходив, наче хмара, та все згадував Уліба, а батько мій бурмотів потиху:

— Повернувся б з Вираю Святослав, та чересом би паршивця… Чересом межи плечі… Раз князь — стій на своєму. Ольга… Що Ольга? Жона, хоч і мудра. А ти свій розум май.

Дивувало, що Анна-ромейка привезла з собою стільки чорноризників. Гейби військо. Кияни плювалися:

— Греця зострінув, лиха прикмета…

Греців та урманів сього літа на Горі і справді було, що черви. Княжий терем притих, замість дзвінкоголосся різноплемінних жон чути було лише верескливий голос Анни. Малуня зовсім впала духом:

— Вже й князем його не зви, а зви базилисом. Ім'я собі ромейське взяв: Базилій… А це ж Святослав — небіжчик його Володимиром назвав. Все, ім'я рідне навіть, проміняв на вирлату грекиню синок Святославів.

Біда була в тому, що ні я, ні кияни, ні навіть Віщі, окрім хіба що Вогнедара з Мареною, не вірили, що Володимир наважиться на якийсь серйозний чин, на зразок хрещення Аскольдового, коли кияни ховалися від хрестителів-наїзників в лісі. Його сплески раптового гніву так само раптово і вщухали. А треба було повірити, згадавши хоч би Полоцьк та Рогнеду.

Того чорного серпневого дня ми сиділи з Ратибором у дворі батьківської хати. Перунич говорив про наше з ним буття:

— Негаразд, Світозаро. Купальський шлюб ладен для юних. Тра’ свою хату мати, діти…

— Треба… — погоджувалась я.

— Полишу я Гай, та поставлю хижу. А хочеш, заберу тебе в Карпат — гори?

— Не можу, Ратиборе. Батьки, рід, Берегиня…

— Ну, як знаєш, але свій дім потрібен.

«Сказати чи не сказати?»- думала я. Була-м вагітна вже п'ятий місяць, але таїла це, боячись вроків.

— Ратиборе, в нас… Пролунав звук рога…Ще…

— Тривога? — збентежилась я.