Мирослава Горностаева - Дажбожа криниця

— Але для чого, Віщий?

— Володимир збирається сватати ромейську царівну…

— Мало йому Ярополкової грекині, - не втрималась я.

— Видко, мало. Хтось тут веде свою гру. Цісар не віддасть родички в край, де вбивають християн. Щось вони хочуть виторгувати з нашого Святославича. Він бо молодий і не вміє ще прозирати сутність речей за блискучою оболонкою. Погано, що в бійку вплутався Перунич. Вивідачі ромейські можуть з цього скласти страшну побрехеньку…

— То що ж, Ратибор мав дивитись мовчки? Той варяжин ударив Ясуню! А до того глумився над святим для нас, Віщий!

— Дивитись, звісно, він не міг… Ну, що сталося, те сталося.

Ратибор отямився надвечір. Я сиділа поруч.

— Бачив, — мовив хрипко, — Чертоги Перунові…

— Як там? — спитала, не втримавшись.

— Айне… Гейби в нас на горах…

— Я давно хотіла спитати тебе, воїне, де твій рід?

— В Карпат — горах, — вишептав Ратибор.

— А сюди як?

— Старійшини прислали. Вчитись… У Віщого Вогнедара. У нас, в роду, вже були Перуничі. А я — седмий, наймолодший в родині. Волхви наші вирішили, що гідний я для такого навчання.

— Я теж сьома! — вирвалося в мене.

— Отож і ти — цілителька.

— Гарно там, у вас?

— Кращого немає. Краса невимовна. Волі більше. Гори є гори… Сховають, затулять. Ординці не тривожать, як тут, зате є лєхи та угри. Коли миримося, коли б'ємося. Родами живем, плекаємо маржину. Люд у нас гарячий… Тутай б'ються добре, але поки розворушаться… Наші б… отих поганців… одразу б на бартках рознесли.

— Вертатися не думаєш? — спитала я обережно.

— Думав був після князевої смерти, але…

— А що таке чічка?

Ратибор з хвильку помовчав, а тоді озвався:

— Квітка… Файна…

— Гарна?

— Ая… Була б ти квіткою — носив би на грудях…

Він дивився на мене очима, чорними, як вугіль. З несміливою надією. «Живим — живе..»- згадала я материні слова. І не забрала руки з його долоні.

Сього ж літа ми взяли купальський шлюб. Мати моя була і тому рада. Ратибор жив, як і раніше, у вояцькій хижі, час від часу навідуючись до мене. Мене це влаштовувало: храмове навчання не залишало часу на хазяйство і дім.

Швидко по тому Володимир рушив походом на Корсунь. Ратибор був серед його охоронців. Батько лишився вдома.

— Старий я вже, — сказав Ратибору, — Та й це не Святослав… Може небезпека прожене князеві хміль з голови… А з мене досить.

Я провела Ратибора до човнів. Попрохала:

— Бережи себе…

— Права не маємо, — всміхнувся Перунич. — Який би князь не був — його бережемо. А себе нам берегти заказано.

І знов потяглося чекання.

Слава про мої здібності розлетілася по Києву пташкою. До Берегині потяглися люди, благати зцілення у відьми Світозари. Сама Велика Волхвиня теж володіла праною, але була уже немолодою і несподівану поміч прийняла вельми радо. Тільки наказувала:

— Не витискуй себе до цна. Прана — лише для тих, кому вже не помагають замовляння і зілля. Кожний, зцілений тобою, скорочує твоє життя.

Сама Берегиня нагадувала вже свічу, що догоряє. Життя своє підтримувала відварами з трав. Я розуміла, що волхвиня, передчуваючи відхід, готує мене в наступниці. Чара сердився:

— Вчив її, вчив — і маєш… Нині майже не бачу…

— Пробачте, Віщий, — виправдовувалася я, — хорих багато. Вдень — у Святині, вечорами на Горі…

— Ти, жоно, думаєш, що вже все знаєш? Знання — це Дажбожа Криниця. Невичерпна…

— Не думаю я так, Віщий, але ж час…

— Молодим ніколи не вистачає часу, старим тим більше… Чи чула? Князь наш Корсунь узяв.

Побачивши, як я стрепенулась, усміхнувся:

— Перемога Святославичу була вельми потрібна. Для самоствердження. Ратибор твій жиє — пощастило Перуничу. Вчора прибіг гінець. До Вогнедара.

— На Горі ще нічого не знають.

— Коло мусить знати раніше. Тільки недобру одну новину приніс гінець.

— Що ж сталося, Віщий?

— Князь наш чи не ромейського Бога визнати зібрався…

— Хреститись хоче, як Ольга?! — вигукнула я.

— Чутки такі кружляють військом.

— Він же переміг ромеїв! Хто ж вклоняється Богу переможених?!

— Ромеї хитрі, дочко, — зітхнув Чара, — хто знає, що вони йому там натуркотіли. Святославич, хай його таки Боги боронять, людина слабка, але пихата. І любить усе гарне ззовні. Цяцьки ромейські — вони блискучі. Батько його, о, той знав ціну ромейському золоту та ромейській лагідності. Святослава заворожував лише блиск криці. Та й Ольга, хай пробачить їй Дажбог відступництво, теж на блискітки не була повадна. Пам'ятаю, як вона з Царгорода повернулася. Питають її двірські: «Ох, матінко-княгине, ото, напевне, краси надивилися!» А вона вуста стисла і буркнула: «Краса… Гайно позолочене…»