Мирослава Горностаева: Дажбожа криниця

— Ай-я… — протягнув батько, — ну, а князь же що?

— Зірвався на ноги, та до зброї, за рану свою забувши. Захитався… Я плече йому підставив, то він постояв трошки, а тоді говорить: «Я, християнине, буду милосерднішим за тебе. Ти бажаєш, аби мені топтали тіло й душу, а я, темний варвар, дам тобі можливість померти гідно». Тоді покликав двох наших і каже: «Проведіть родича до його шатра і поверніть йому зброю. Вийти з шатра він може тільки назустріч Марені!»

- І він же таки кинувся на меч, — сказав батько задумливо, — хоча по — християнському це, ніби, заборонено.

— Вибору не мав. Військо ж хотіло просити в Святослава голову зрадника. Злі бо всі були на того Уліба за великі втрати. А князь, опісля тої розмови, прикликав мене і довго дивився в очі. Тоді сказав, ніби сам до себе: «Віра і вірність… Мати багато оповідала мені про того Бога, що ромеї Істинним звуть. Але, якщо такі, як Уліб, йому служать, то по вірним і Бог! А ти що знаєш про вірність, Перуничу?» «Княже, — говорю, — де твоя голова поляже, там і ми загинемо! Оце вірність Перуничів.» Тоді він всміхнувся і прошепотів: «Така проста істина, мамо… Ви ж цього ніколи не розуміли. Головне — вірність! Вірність Роду. Тоді не треба буде шукати чужих Богів і чужих Істин.» Ото така була розмова. А ви говорите: «Аскольд…» Аскольдів здолати легше, аніж своїх запроданців.

Видячи, що Ратибор засумував, я вирішила змінити розмову. Бо й сама розхвилювалася.

— Ратиборе, — спитала, — ну, а як же ромейська царівна? Просватав Володимир?

— Та ніби просватав… Ото ще… Дванадцять жон, тузін дітей, тепер ще й ця. І всі не наські. Ще тільки хіба що жидівки за жону не брав.

— Та йому недовго! — пирхнув батько, — чув я от Світозари, що жиють десь на півдні люде, чорні, мов Свята Земля. То мо’ матимемо ще й таку княгиню.

На Горі, де я бувала трохи не щодня, було неспокійно. Челядь тривожно шепотілася, численні князеві жони розгублено ковзали по деревляним переходам. Сам переможець пишався, гейби павич, у фіялкових ромейських шовках. Знову, як і за Ольги, чорною тінню маячив жрець — ромей, привезений з Корсуня. Малуня геть осліпла од сліз: синок бо навіть не зволив навідати матір опісля походу.

Одного вечора, коли я розтирала княгині-матері хворі ноги, по терему прокотився жіночий зойк. Малуня сполохано заметалася:

— Уб'є він її, уб'є! Світозаро, біжи туди! Може він хоч відьми послухає! Зупини! Задля онуків!

— Се в Рогнеді?!

— Та в неї ж! Поможи, будь ласка!

Я побігла до покоїв старшої княгині. Там коїлось щось жаске. Кривичанка скулилася в куті, між поставцем і ложем. Один з її хлопчиків затуляв матір від оскаженілого батька, тримаючи обіруч важкого бойового ножа. Інші дітлахи верещали не своїми голосами.

— Ти жіцє мне загубіл! — кричала жінка, — а цєпєр хоцєш віддати?! Як річ, як цяцьку! Для цєго тади дамагався? Для цєго вигубіл мій рід?!

— Я ж тобі вже пояснив! — горлав князь, — дурепо полоцька! Християнин не може мати багато жон! Ти теж охрестишся. За християнином будеш замужем. Я ж не на вулицю тебе виганяю, нерозумна бабо!

— Владзіміре, у нас же дзєці! — заголосила Рогнеда, — май же жалісць на дзєці, калі на мне не маш!

— Мамо, чому го просиш? — зривистим голосом озвався хлопчик з ножем, — я го вб'ю! І ромейку вб'ю! І того рудого варяжина, за якого він тебе видати хоче!

Я увірвалася до ложниці саме в ту хвилину, коли хлопчик і справді пішов на батька з ножем.

— Спиніться задля Роду! — зойкнула я.

— А, — засміявся князь, — материна відьма? Ти не старієш…

— Князю, вийдіть, прошу…

Він усміхався. Був дуже блідий. Відросле волосся стирчало їжачком, наче в хлопчиська. Від князевого погляду, повного моторошного спокою, мені стало страшно. Я не злякалася б, аби він рушив на мене із зброєю, поламавши всі звичаї. Жах узяв мене такий же, як тоді, у трапезній, коли я підслухала князеву розмову з Віщим Вогнедаром. Жах перед Тьмою.

— Не кланяєшся, відьмо? — спитав Володимир ущипливо, — нічого, вклонишся… Всі вклонитесь. А ти, — до Рогнеді, - готуйся до шлюбу!

Вийшов, вдаривши дверима. Я вихопила в княжича ніж і шпурнула зброю подалі. Потім помогла жінці підвестися.

— За што, за- а што- о? — тихо заводила Рогнеда, — бацька вбив, братів вбив, Полоцьк пустив з димом! Всьо гета забула! Дзєці! П'яцьоро дзєці! Каво замясць сєбє найшов?! Індульфа- варяжина! Балярін…Які то балярін?! Найомнік! Бацька такіх сотню мав! Була — м княгиня, а стала ваяцька жана!

— Та може ще обійдеться, — спробувала втішити я.