Мирослава Горностаева - Дажбожа криниця

Я знала усіх учнів старого волхва. Нині повторювала їхні імена, давлячись слізьми…

«Світлян… Іскра… Ярусь… Купав…»

«Дажбожичі, діти Сонця… Такі різні… Вони теж хотіли знати все… Жоден не вийшов… Жоден… Мені теж не вибратись… Може й на краще…»

Ратиборова дитина ворухнулась. Раз… Вдруге…

«Рід… Рід чорноокого воїна з Карпат — гір… Там високе небо, і вівці ходять турмами… Там можна заховатись…Укритись…»

«Не затулишся від Тьми горами… Ні…»

Звиваючись мов змія, я проштовхувалась півзасипаним ходом. Мліла, отямлювалась, знову мліла… Врешті відчула обдертим обличчям дотик свіжого повітря.

Довго вибиралася назовні. Виповзла, врешті. Не могла зрозуміти — ранок чи вечір… Потім втямила — ранок… Ранок наступного дня. Ніч я провела під землею.

Сонце сходило… Святеє сонечко Дажбожичів… Я виповзла далеченько від Святині, на Дніпровому березі. Зовсім поруч шумів Перунів Гай…

«А святі дерева постинаєте…»

«Бог Ізраїлю — вогонь… Вогонь поїдаючий…»

Чара говорив, що ромеї взяли свою віру в юдеїв, як хозари. Тільки хозари прийняли вірування древніх гебреїв, а вороги Святославові — вчення якогось мудреця з Галілеї… В Святині, серед інших чужоземних писань, були і його життєписи, писані ріжними

людьми, з тьмою неспівпадінь. Нинішні ромеї називали сього проповідника Богом… А чи сином Божим. Чара говорив, що ромеї знову створили собі Тримурті, як у древніх Аріїв. Бог єдин і троїст. Але Арії ніколи не топтали чужих святинь.

Я побігла до Гаю… Вдруге я переступила заборону. Дуби тривожно гуділи.

Одразу ж я наштовхнулася на тіло. Потім — ще…

Перуничі, волхви-воїни, єдині серед рахманів носили зброю. Крім них на це мали право лише «діти Світовида». Якось в Києві були гості з далекого Руяну. Ратибор мав тоді показовий бій з міцним світловолосим хлопцем, схожим на сканда. І виграв. Руянець ще подарував йому оберіг з бурштину…

Перуничі відступали, але клали ворога трупом. На кожного чубатого вояка — десяток найманців… Подекуди траплялися тіла перекинчиків з Гори, але їх було небагато. Князеві прихвосні, на відміну від урманів, знали, що то є — Перунові вої, і не лізли наперед.

Кривавий слід битви вів до самої знайомої мені галявини. Тут, біля ніг Перуна, Вогнедар дав останній бій. Як і Чарі, йому нікуди було іти від свого Божества.

Серед мертвих у лісі я не знайшла Ратибора. Тут його теж не було. Я зазирнула в лице кожному загиблому. Перуничі лежали півколом, захищаючи понищений нині жертовник. Кожний був пронизаний десятком стріл. Сам Вогнедар лежав біля порожнього Святого Місця. Образа не було. Не вберіг Верховний. Я присіла біля нього, бо відчула, так, відчула, що старий ще живий.

Я спробувала вжити прани. Але життєва сила старого волхва вислизала з-під мого впливу. Вогнедар не хотів залишатись.

— Облиш… жоно… Для… чого…

— Не йдіть, Віщий!

Старий дивився повз мене. У небо.

— Перун… не прийшов… Хіба ми погано бились?

Я знала від Ратибора це вояцьке повір'я. Під час лютого бою Сварожич вогняною праною сходив на землю, втілюючись в якогось воїна. Говорили, що Вогнедару, замолоду, пощастило бути Перуновим втіленням. Сього разу Вогонь Небес не знищив ворога.

— Се випробування нам… жоно… Напевне…

— Віщий, що з Ратибором?

— Схопили… Його… І ще двох… Не пощастило… воїну, знову… проґавив солодку смерть…

— Віщий… Стривайте… Вогнедаре!

Та старий вже згас. Дуби грізно гуділи під вітром.

Я побігла з мертвого Гаю до міста… Летіла знайомими вулицями. Тиша… Дивна тиша. Лиш десь виють пси…

Торжище… Велесової Святині теж нема… Вугіль і попіл… Мертві кияни… Не воїни… Ремісники… Замість зброї — кілки та сокири.

Пристанище Берегині… Теж руїна. Посеред двору — вогнище. Рештки деревляних Образів. Півспалена Лада, до якої я колись молилася. Мертві жриці. Дівчатка… Мої учениці… Тіла зі слідами насильства… В мертвих очах застиг переляк…

Це зробив не печеніг, не хозарин, а син Святославів… Во ім'я Бога Ізраїлю та його Сина… Власну столицю взяв на меч!

Ось і Ковальський Кут. Зброярі билися запекло. Багато погорілих хат. На цілих домівках на дверях — отес. Ромейський хрест.

Ось хата брата Тура… Попелище… Ось батьківське подвір'я… Леле! Татко боронився завзято. Хінським мечем, дарунком Святослава. Певно, ухопив перше, що трапилось під руку.

Мати, моя вічно заклопотана мати, лежала поруч з мертвим чоловіком. Груди їй пронизав варязький меч. Вона теж не пішла на ріку за княжим наказом.