Мирослава Горностаева: Дажбожа криниця

— Ромейський Бог був на ворожих корогвах, коли ми бились на Дунаї! — вигукнув Ратибор, — воїн не схиляється під вороже знамено! Раб і у Вираї — раб! Ти хочеш, аби я схилився, Святославичу? Якщо й схилюсь, то не перед тобою! І не перед Чорнобогом з Царгороду!

Перунич ступив вперед і земно вклонився своєму поверженому Божеству.

— Ейнаре! — гукнув Володимир.

— Мертві сорому не мають! — сказав Ратибор, — я йду до вас, Святославе!

Здається я закричала, і хотіла бігти. Просто під варязькі мечі. Але мене тримали міцно, а Данка Ковалиха ще й заткнула рота, щоб не привернути уваги охоронців. Мабуть я таки зомліла, бо не бачила, як вбивали інших. Отямилась від пронизливого жіночого зойку:

— Що ти накоїв, сину! Що накоїв?!

Малуня, задихана, ледве трималась на своїх хворих ногах.

— Що ти наробив, Володимире?!

Князь, не звертаючи на неї уваги, вказав на Перунів Образ:

— Вкиньте сей непотріб в річку!

— Вбивце! — крикнула Малуня, — не смій! Ти ворогів шукаєш?! Я теж твій ворог! Я не хочу визнавати Богом чужинця! Ти повбивав усіх, то вбий же і рідну матір!

Володимир відіпхнув її, беззлісно, дійсно — як непотріб. Малуня впала на землю. Урмани і гридні підважили Образ і спихнули в Дніпро. Жінки поза моєю спиною заголосили:

— Та наш же Боже! Ой, лихо!

— Попереджає Базилевс, — густим басом мовив Добриня, — що хто не матиме на хаті отесу, а на шиї хреста — буде покараний смертю! Хто даватиме притулок поганам — буде покараний смертю! Хто переховуватиме волхвів, або відьом — буде покараний смертю! Майно відійде до князя, а дім буде спалено! Розходьтеся, хрещені! З Богом!

Ми, себто я, Данка, та ще восьмеро бабів з Ковальського Кута, просиділи в кущах до вечора, а тоді почали ховати мертвих. Ясуня принесла чисті сорочки. Спалити тіла було неможливо. Ми вирили могилу. Обрядили загиблих, змивши попередньо кров. Поклали всіх до одної ями. Вірних… Аж до смерти… Данка все повторювала:

— Пробачте, рідні… Злякалась… Пробачте…

Весь цей час нам помагала ще якась сива баба в дорогих шатах. Лише, коли вона пхнула мені до рук Ратиборів бурштиновий оберіг, перемазаний його кров'ю, я зрозуміла, що це Малуня. Ще не стара, княгиня-мати посивіла за вечір. А якого кольору нині мої коси?

Опісля поспішного похорону ми рушили в місто. Знов ховати… Потай, після заходу сонця, без обрядів… В кожної хтось загинув. Ясуня, схлипуючи, мовила, що мої браття мертві. Усі шестеро… І їхні родини винищено. Рід Любомира — коваля, найкращого зброяра на Ковальському Куті, урвався. Я лишилась сама.

Йти не було сили, і я трохи відстала. Малуня дибала поруч. Ми видряпались на урвище. Внизу шумів Дніпро.

— Світозаро, — озвалась Малуня, — Се не мій син… Його підмінили нав'ї…

Я мовчала. Не було сили вимовити слово.

— Володимир був дитям Лади. — мовила Малуня, наче сама до себе, — Ми ж були тоді зі Святославом зовсім діти… Юні… Кохалися… Мій син був — чудове дитя! А оце… На березі…То не Володимир! То упир в його подобі!

Я йшла далі. Малуня схопила мене за руку:

— Мертві сорому не мають! Прощавай, цілителько! Дякую за все!

Повернулась і пошкутильгала до кручі. Я не стала її спиняти. Темна постать хитнулась і зникла…

Згадалось, як летіли ми з Ратибором у Дніпро з урвища. І зараз би так… Мертві не мають не тільки сорому, їм нічого не болить. А там, у Вираї, батько, мати, браття…Чара… Вогнедар… Берегиня… І вони, обидва… Мій князь, та його вірний чура… А посеред Вираю — Дуб-Прадуб… І золотоликий Дажбог грає на сопілці….

Дитина знову нагадала про себе. Я рішуче повернулась до Славути спиною і пішла геть.

Літа біжать по Колу…

Ми живемо в древлянських пущах, я та моя донька, Святослава. Я вже й ім'я своє забула, люди звуть мене просто: київською відьмою. Зціляю, лікую… За се мене годують. Рахманів в громаді нема, се все ізгої — втікачі. Тож я для цих людей і жриця, і цілителька, і оповідачка… Волхвиня… Хоч розумію, що не маю права так називатись… Але що ж… Урвалось моє навчання.

Чутки сюди доходять з запізненням. Але прочули ми, що Добриня залив кров'ю Новгород, а Образи Богів покидав в Ільмень… Його соратник, Путята, таким же чином приводив до віри в милосердного Бога ромеїв бідолашних кривичів. Сам же Володимир майже винищив подніпровських уличів та дібрався навіть до Ратиборових Карпат. Там його дружину добряче потріпали горяни — ледве хрестителі додому доповзли.

Раз придибала якась жона — обдерта, худа, аж чорна з виду. Я ледве пізнала Марену. Жриця Смерти, коли трохи оклигала, оповіла, що таки виконала страшний обряд, добувши необхідне через одну з Володимирових наложниць.