Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

— Отак, Велимире… Темніє в очах мені…

Вогонь лиже дерево вежі, дошки підлоги гарячі, а коси мертвої Славці починають тліти.

— Рятуйся, Велимире, — шепоче Хальфдан, — конунг дотримає слова…

Велимир кілька хвилин дивиться на лик Гнівного Сонця, тоді обдивляється

довкола. Вогонь уже всюди, спуститись можна дійсно лише туди, де данці.

— Іди, Велимире! — наглить Хальфдан, та руянець втирає з чола піт і говорить майже весело:

— Братику, хочеш напевне потрапити на луки Сварожі?

Болісною надією спалахують очі вмирущого.

— Лише крок ступити — і помчать нам назустріч Світовидові коні…Чуєш, Хальфдане?

— Вістуня, — мовить данець, — і наша дитина… Я певен був, що народиться син…

— У тебе буде син…

Велимир кидає на станицю останній погляд:

— Усміхнись, Дажбоже! Не нам — так іншим, не тут — так інде…

Тоді знімає корогву і дає її Хальфдану:

— Оце буде твоєю відзнакою, брате. По ній признають тебе Боги.

Молодший син Дивини притискує до себе важкенький згорток і ховає лице у брата на грудях:

— Я готовий, Велимире…

— Не бійся, — мовить заспокійливо старший, — це швидко…

Перевіряє, чи добре зібрався у дорогу. Меч батька Величара, вірна зброя, при поясі, сотницький ріг при боці, станицю понесе Хальфдан… Добре було б самому з’явитися перед Вишніми з врятованою корогвою, але брату це потрібніше, нехай несе.

Знову лунає знизу заклик оповісника. Велимир вилазить через ляду на дашок вежі по невеличкій драбинці і втягує за собою пораненого.

Велетенським погребовим вогнищем палають з обох боків дерев’яні укріплення валу.

— Наш Бог — Світовид! — кричить Велимир на всю міць легенів і стрибає просто в полум’я, не випускаючи з обіймів Хальфдана.

А Святиня стоїть, і не видно над нею диму. Не видно, бо поліг Божидар, вражений стрілою, не встигнувши підпалити храму.

По тілах оборонців увірвалися данці всередину, розбили храмову скарбницю, золота ж, однак, знайшли менше, ніж сподівалися. Сам же Образ звелів конунг Вальдемар порубати бойовими сокирами на частини, що і було виконано.

Саксон, секретар єпископа, що проник до Святині слідом за воїнами, озирав усе цікавим оком, аби потім точно описати. А оскільки поштивого ченця брав страх перед нечистою силою, то потім присягався він, що бачив, як із підрубаного Образу вирвалося щось яскраве і пішло у небо.

То відійшов за своїми оборонцями дух-покровитель Руяну…

Данці змушені були вийти з міста, що стало велетенським погребовим вогнищем, і вже поза мурами святкували перемогу й варили собі їжу, розпаливши перший вогонь рештками Образу. Та нікому було плакати від наруги над Святинею, бо не взяли полону з Аркони жодного чоловіка.

Коли ж зійшло багряне вранішнє сонце, то не Аркону прекрасну, а руїну освітило воно рожевим сяйвом, і потьмянів від болю лик Дажбожий.

Руян ще опирався, ще тримався Градець, ще боролися проти вторжників містечка і селища.

Трохи не кожний хутір брали з боєм данці та їх союзники, на поганську впертість дивуючись, і подвиги їх описував латиною Саксон Граматик, аби у віках лишилися діяння данців, римлянів достойні.

Вцілілих же венедів змусили прийняти Христову віру разом із рабством своїм.

Мислик, син Любечарів, замість винагороди отримав у спину стрілу, ідучи лісом у свої нові володіння. І багато хто з нових хазяїв острова мав те саме вітання від своїх підданих.

— Не людність, а розбійнича ватага! — обурювався конунг Вальдемар і віддавав

накази катувати і страчувати схоплених розбійників, а спорожнілі землі населяти данцями. Та бонди неохоче селились на Рюгені, боячись за життя свої.

Єпископ Абсальон не задовольнився знищенням Образу, а наказав спалити і Святиню. Аркона стояла пусткою кілька літ, коли ж сяк-так її відбудували, то хвалився його превелебність, що першою будівлею нового міста була церква Христова.

«Так пролилася над Рюгеном благодать Господня» — закінчив своє писання про події ті Саксон Граматик.

Обходять стороною осяяний Господньою благодаттю острів торгові лодії, бо вже ніхто не виробляє на Рюгені ні полотна знаменитого, ні тканин вовняних, ні інших товарів. І Василь Буслаїч, купчина новгородський, загледівши здалеку почорнілі від гару скелі Вітова півострова, скидає шапку, хреститься й зітхає, згадуючи знайомців своїх:

— На морі-окіяні, на острові Руяні… Ех… Життя-життя… Аби хоч дізнатися мені,Хомі невіруючому, чи існує те, за що ви полягли…