Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

Сам Велимир зрозумів уже, що не втриматись Арконі, і сподівається лише на диво:

— Та поможи ж, Світовиде! Ось він, змій Мідгарду, біля берегів твоїх!

Данці ж метали вогняні стріли та облиті смолою горючі кулі з катапульт, і запалали дерев’яні укріплення валу, а пожежі гасити було нічим, і піддалась брама під ударами таранів.

Дивина, жриця, зібрала у своїй хатині рід свій і мовила становчо:

— Нехай ні ми, ні діти наші не будемо рабами данськими…

Славця, жона Велимирова, прибігла із звісткою, що впала брама, і бій іде на вулицях і стінах. Тоді й почав готуватися в дорогу рід Дивини, жриці.

На лаві, біля стіни, шестеро синів Славутиних, а сьому, маленьку Ласуню, мати її Добряна на руках тримає.

У Велимира синів четверо, троє з них теж принишкли біля столу, найстарший же, Вендеслав, підліток, п’ятнадцятилітній, утік на стіни битися поруч з дорослими та ще й зманув з собою найстаршого сина Славути, Святославчика.

Обох хлопчаків, зранених тяжко, забрали зі становиськ рідні, і нині лежать хлопці, напоєні сонним зіллям в останньому смертному сні.

А на столі, укрита білим полотном, мертва Вістуня на животі склала руки, наче обіймає дитя ненароджене.

Стіни хати обікладені соломою і облиті вином та олією з Велимирових пивниць.

Дивина тримає у руках коштовну скринечку, всипану перлами. І оповідає меншеньким про життя у вираї, на луках Сварожих.

— Там трава до поясу, а в ній пасуться білі коні. Посередині ж Дуб-Прадуб, і сокіл на ньому…

— А я матиму маленьке лоша? — питає Мстиша Славутин.

— Матимеш, онучку.

— А татко прийде до нас?

— Татко уже там, — озивається Добряна, — там, напевне.

Старші діти розуміють більше, але з материним молоком впоєно їм, що будь-яка смерть краща за життя у рабстві. І немає страху у півдитячих ще очах отрочат, жінки ж, якщо й бояться, то подають виду.

Мати Світанна бере у Дивини скринечку і починає роздавати онукам запашні зеленкуваті кульки.

— Гі-лке…, — кривиться мала Ласуня, а Добряна умовляє:

— Їж, доцю… їж…

— Спа-атки, — каже згодом дівча і тре кулачком оченята. Незабаром і у решти дітлахів склеплюються очі. Дивина вкладає їх на верету під стіною.

— А як же вирай? — сонно питає Мстиша.

— Прокинешся — шепоче Світанна — вже у вираї, онучку.

Троє жінок мовчки дивляться на Дивину, що заклякла над дітьми. Зрештою відунка стиха говорить:

— Все…

Добряна бере зі скринечки жменьку кульок і старанно жує. Світанна обіймає

Дивину й простягає руку за своєю долею. Славця ж хита головою:

— Я проберусь до чоловіка і помру разом з ним.

— Ти не встигнеш, — мовить Дивина, — вони на вежі, а ворог на вулицях вже.

— Проберусь. Вежа ще тримається, я чула голос рогу.

— Ну, то йди.

Славця цілує свекрусі руку, обіймає матір Світанну і півсонну вже Добряну. Кидає прощальний погляд на дитячі тіла під стіною:

— Прощавай, роде мій…

Потім вибігає геть, а Дивина сідає посеред хати і чекає, доки поснуть жінки.

Віщунка не має права на легку смерть, бо хтось же повинен запалити погребове вогнище. В пам’яти зринає минуле: дівоцтво у Градці, батьки, брати, родичі, брат Станимир, найстарший, розумний і лагідний, навчання в Арконі, Величар — перше кохання дівоче, співучий його голос з дивною нетутешньою вимовою, немовлятко Велимир, страшна звістка про загибель чоловіка…

Згадує Дивина і як поїхала вона до Градця навідати рідних, лишивши Світанні малого Велимира, і як палав узятий вікінгами Градець, а її, напівпритомну, ніс до дракара чоловік в окривавленій кольчузі.

Кров же на тій кольчузі була братів Дивиних…

— Ні ми, ні діти, ні онуки наші не будемо рабами данськими, — повторює Дивина як закляття, і запалена свіча не тремтить в її руці.

Велимир, син Величарів, утримує вежу. Хоч уже прорвалися данці в місто, але жоден з них не торкнувся станиці-корогви. Витратили вже оборонці стріли і взялися за сулиці, скидаючи вниз усіх, хто намагається видертися на забороло.

Час від часу Велимир кидає погляд на гострий дах Святині, що височіє над містом. Там не видно вогню, отже ще б’ються воїни Бога…

І час від часу трубить Велимир у ріг, сповіщаючи побратимів, що живий іще.

Ось ще якась постать виринула з диму, чіпляючись за беревна огорожі, і наставляє списа руянець, та раптом чує знайомий голос:

— Це я, Славця!

Велимир втягує жону нагору, і Славця, напівзомліла, притуляється до нього:

— Ледве пройшла… Ворог біля Святині вже.