Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

— Але там б’ються?

— Б’ються.

— Що з родом моїм?

— Мати Дивина спорядила всіх в останню путь.

— І сини наші?..

— Вже у Вираї.

— Так і треба, — понуро говорить Велимир, — я б теж не віддав би їх змію Мідгарду. А ти чого не з ними?

— Бо кохаю тебе, сину Величарів, і солодше мені померти обік тебе.

Велимир вдивляється в зчорніле, закіптюжене лице дружини. Колись звав він її слов’янською дівою, порівнював з князівнами Руси… Багато літ вони опліч, не дівча вже Славця, а зріла жона. І хоч жили вони завше у мирі та злагоді, давно вже не мовив Велимир їй слова кохання.

— Подруго моя, — шепоче він ніжно, — красуне моя…

Хальфдан, що принишк під стінкою, раптово підводить голову:

— Ти щасливий, брате! Ви підете разом. А я не зустріну вже Вістуні. Оце не пропустить мене…

Велимир дивиться на хрестик золотий в руці братовій і хита головою:

— Зустрінеш, Хальфдане! Вір, що зустрінеш!

Внизу данці спішно лаштують драбини, накази маючи — добути корогву та покласти її до ніг конунга Вальдемара.

— Го-туйсь! — гукає Велимир. І Хальфдан хапається за зброю, те саме роблять троє позосталих Велимирових підлеглих. Навіть Славця бере сулицю і стає поруч з чоловіком. І знову тужно кричить Велимирів ріг — «ми ще живі».

Віщий Молибог в Святині чує голос рогу крізь розчинені двері. Божидар, наставник, що сидить поруч з ним, говорить стиха:

— Це кличе син Величарів, та нізвідки чекати підмоги…

— Не підмоги він чекає, а прощається, — озивається правитель Руяну, — доброго воїна виховав, Божидаре.

— Біля Святині воїнів Бога три десятки та ще троє, — говорить Божидар, — це вже всі, Верховний…

— Солому, смолоскипи приготував?

— Все є, Віщий…

— Не дай їм Святині, Божидаре.

— Добре, Віщий…

— Де решта служителів?

— На площі, з воїнами. Б’ються.

— Добре, — мовить Молибог, — і ти іди… Скінчено…

— А ви, Віщий? Раптом щось…

— Мене вони не візьмуть.

Божидар раптом опускається перед старим на коліна:

— Я був вашим учнем, Верховний… Ви призначили мене наступником… Я вірив… Вам і Богам нашим. Чому ми гинемо? Де потуга Світовидова? Чому Боги покинули нас?

— Чим менше людей славлять їх імена, тим слабшають Боги, — м’яко озивається правитель, — я провів на цій землі сто і двадцять літ, Божидаре, і добре знаю, що таке ота сила, яку Велимир змієм Мідгарду звав. Знаю, що обертає ця сила підлість на цноту, а дурість на розум. А підлих та слабких, душею вбогих, на світі завжди більше, аніж гордих та сильних. Нас задавили числом, Божидаре, бо проти світу всього не опертись Руяну. Але Боги не зрікаються вірних і не підуть геть, доки хоч один славин пам’ятатиме їх імена…

Старий заплющує очі, а Божидар цілує йому руку і йде до дверей. Верховний лежить непорушно, поволі тамуючи подих. Повільніше й повільніше б’ється серце правителя Руяну. І згасаючою вже свідомістю чує Віщий Молибог прощальний крик рогу.

Вітер гонить полум’я по дерев’яним укріпленням, і вже півміста горить високим вогнем.

Велимир, син Величарів, протрубивши востаннє, віднімає ріг від окривавлених вуст. Над Святинею немає диму, отже не скінчилася битва.

А його, Велимирів, бій, схоже, закінчується. Мертві друзі його, і Славця лежить на підлозі, притиснувши руки до рани. Один лиш Хальфдан ще тримає меч.

У вибиту браму поволі в’їжджає переможець — конунг Вальдемар під золотою корогвою з блакитними левами. З ним єпископ, зодітий, як воїн, та охоронці в золотих з блакитним накидках, і червона облямівка по тих накидках — як кров.

Конунгу доповідають, що Святиню оточено і незабаром буде взято. А що до корогви, то поки що не вдалося пробитися на вежу.

Вальдемар дивиться на тіла біля брами. Це його воїни, ті, що намагалися добути станиці. Мертвих дуже багато, а зверху все кричить і кричить голос рогу.

— Оповіснику! — кличе конунг, — знайди-но перекладача.

Оповісник повертається з Мисликом Любечаровим.

— Скажи їм, — велить конунг, — що Вальдемар Данський шанує хоробрість. Даю

лицарське слово, що збережу життя усім, хто є на вежі. Нехай віддадуть корогву і будуть вільні.

Велимир слухає знайомий голос Мислика, що промовляє венедською конунгові слова, і блідне од ненависти:

— Це ж він продав нас! Погань!

Потім трохи охолонувши:

— А твій конунг добрий, Хальфдане! Життя дарує нам…

Лице Хальфдана стягує вовчий вишкір:

— Дарунок щедрий, та не до часу…

Данець відіймає од боку долоню. З неї скрапує кров.