Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

— Чого ж ти сам хочеш?

— Мені здається, людям треба щось розумне пропонувати. Справедливу державу. Об’єднати людей справедливим урядом — без золотих палаців із золотими автомобілями. Як Кампанелла — Республіку Сонця! І щоб ми могли той уряд контролювати. Як на козацькій Великій раді! Не гожий гетьман, не гожі старшини — скинули геть собаку! А то й розстріляли! Бо поки ми це не можем — нам нав’язують інші. Підступні і хитрі.

— Так Лєнін он пропонує: «Братство і справєдлівость»!

— Я й кажу — інші! Страх і ЧеКа — от його «братство»! Воно будується на крові, цього тільки дурень не бачить. Ні, треба щось інше! Наші люди самі ще не знають — хто вони. Дехто думає, що вони досі імперські. Дехто — що вони «руські». Предки ріками проливали кров за цю землю. І як не крути, а називається вона — Україна! За неї бився Хмель, Наливайко, Кривоніс, Богун, Сагайдачний. Сотні тисяч їх поклали свої життя. Тепер — ми на черзі!

Гонта вірно сказав: «Наші жертви не впали марно! Бо на нашій крові виростуть ті, хто докінчить справу!».

— Бачу, не один він хотів славно померти!

— Наша задача тепер — така сама. Боронити землю. Не дати цій наволочі вбити пам’ять! Тільки через спротив ця земля має душу! Після сотень тисяч, мільйонів вбитих, закатованих, померлих від голоду багатьох об’єднає пам’ять. Вони будуть знати своїх героїв, гордитись ними. Нами! Й будуть готові самі взяти шаблю Хмеля, бо ще КОЗАЦЬКА МАТКА НЕ ВМЕРЛА! Отоді й народиться вона — Україна. Заможна і сильна!

— Щось поки не дуже схоже на силу…

— Нічого, життя саме вчить. Навіть оці негаразди колись будуть корисні. Як перебили отаманів, пересадили по тюрмах, то наступні на їхніх помилках чомусь і навчаться. Я ось — учуся. Бо після перемог отамани гризлись між собою, не могли дійти ладу. Бо не були жорстокі до ворога, як перемагали. А ворога треба — вбивати! А ми добрі та чуйні.

Он Лєнін, євреї: Камєнєв — Зінов’єв — Троцький — це вміють. І вміють домовитися між собою.

— То чому ж ми не вміємо?!

— Мабуть, євреїв навчила кров. Стільки її вони пролили по світу! І тоді лиш навчилися домовлятись… Тільки біда вчить, тільки страждання. Мабуть, у кожного народу є своя міра крові. Ще недостатньо її пролито, недостатньо для нас. Ще мало…

— А ти не боїшся, — примружив око Семен, — що поки будеш з Нестором мед-вино пити — нас тут самих повирізають. Що ти тоді хлопцям скажеш?

— Я бачу одне: поодинці ми не сильні! Я хочу зрозуміти Махна. В чому його сила. Махно єдиний, хто не боїться вийти проти червоних. Лава на лаву! Дивізія на дивізію! Треба з ним об’єднатись. Хоча б спробувати. Коли ще не пізно.

— Ні. Нестор вже не жилець. З ним нас усіх точно виб’ють.

— Я йду до нього! І мої люди! А ти… Дивись жиром не зарости на цукроварні. Бо як комісари смажитимуть — їм до смаку буде порося покірне. Нехай краще кістками вдавляться…

1–3 січня 1921 р.

Проти Махна під Холодним Яром більшовики кинули піхотну армію і п’ять кавдивізій. Комдиви Котовський, Пархоменко, Городовиков, Коробков, комкор Примаков псували карти, малюючи кільця оточень. Та Махно вирубувався з найлютіших пасток. Холодноярські отамани шукали зустрічі з ним у круговерті. Струк і Орлик знайшли Нестора, але не домовилися ні до чого. Завгородній, Гулий-Гуленко, Дерещук і Цвітковський — не захотіли стрічатись. Махно був злий на холодноярців. Рудь зі своєю сотнею шукав Батька, другий день ганяв ярами, рубаючи червоні роз’їзди.

2 січня в степах біля Умані Махно знов потрапив в оточення. Батько, як старий безстрашний лис, запекло, люто вирубувався з лабетів, втратив шосту частину бійців, обози, кулемети, був поранений сам. Та вирвався на волю, порубавши вдвічі більше червоних. «Упир!» — зі страхом мовили комісари. Це було перше з дев'яти великих оточень.

Рудь ішов за Батьком слід у слід. Кілька разів зіткнувся з кавескадронами, від них вдалося відірватися на свіжих конях, бо у котовців коні давно пристали. Остання звістка прийшла з Тальянок, де під Новий рік Батько вирубався з лабетів.

Третього січня, рано-вранці, сотня виходила з лісків біля Бузівки. Рудь добре знав ці місця: поруч — Вороне, за шляхом та лісом — Марійка. Та сама Марійка, хутір Максима Маламури.

Раптом у сутінках виникли дві тачанки. Рудинці швидко нагнали коней, їх оточили.

— Ви кто такіє? — російською мовою спитали звідти.

— Ми — своі, — не розгубився Тиміш. — Ми с кавдівізіі таваріща Прімакова! А вот ви — кто такіє? — грізно насупив брови Тиміш. Рудь з хлопцями під’їжджав до тачанок.