Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Спочатку він цілу годину пробував додзвонитися в придністровську фірму. Телефон Владки не відповідав, інші номери також мовчали. Зв'язок з Бендерами, схоже, знищили. Ром налив собі чашку кави й відсипав тютюну до люльки. Думай! За час роботи в журналістиці він став більш прагматичним. Кинути все і мчати до Владки — не дуже розумно. Куди? І, головне, — навіщо? У неї давно вже є хтось, й для себе вона живе добре. В тім, що є, Ром просто не сумнівався.

Але тільки зараз він зрозумів, що і вступ до університету, і цікава робота, і подружки-моделі — все мало й інший стимул: доказати, що в цьому житті він не лузер. Собі — і їй. Владка потрібна йому навіть далеко, й навіть якщо вона з кимось іншим. Знати, що з нею можна зустрітись. Хоч зрідка хвастнути перед нею подружкою «з ногами від шиї» або новою машиною й — бачити в її очах захоплення й заздрість. А вночі вкрасти її з хмільної вечірки чи батьківського дому й — завезти до теплої річки. Де знову відчути себе шістнадцятирічним «без башні»…

Так вже було не раз і не двічі. Вони мали особливу спільність стосунків, міцну ниточку розуміння, яка зв’язує теплом людські душі, хоча в щось більше обоє віри не мали.

І потім йому набридла вся ця суєта навкіл грошей. Чорт забирай, послати б усіх до біса, приїхати з «калашниковим» до її дому, врятувати життя, а тоді відвезти до церкви і обвінчатись. Або щось у цьому сенсі. Заради неї можна відомстити за Батьківщину або прийняти яке-небудь мусульманство. Уява дістала злого румуна, який рве блузку на грудях Владки — й отримує здоровенного копняка від нього, від Рома. Чому саме румуна — не міг точно сказати.

Зараз, дивлячись на знайомі будинки й вулички на екрані, тремтіння камери, вибухи, на стовпи пилу й руїни, він зрозумів, що повинен знайти Владку. Що боїться за неї, боїться втратити її зовсім. Що хоче дивитися в її очі…

… За дві години, зібравши нашвидкоруч у сумку речі й написавши мамі записку — мовляв, негайно визвали на роботу — Ром знову трусився в старенькому автобусі через ліси і поля, ріки й озера — прямо, прямо на південь…

Він грюкав у залізні двері консульства до тих пір, поки на стук не вийшов сторож в білій сорочці.

— Косте у себе, companiero?

— Ви від митрополита Агафангела?

— Ні, я друг сеньйора консула, Роман Рудинський. Він знає. Скажіть йому, що я збираюся до Доброва.

— Почекайте одну хвилину, сеньйоре.

Двері зачинились, Ром почув, як доріжкою віддаляються чіткі кроки. М'яко і знайомо вдарили двері. Чекати довелося хвилин десять.

Врешті знов відчинились двері, почулися кроки. Залізна калитка відчинилась, й охоронець сказав з ледь помітним акцентом:

— Заходьте, сеньйоре. Консул у себе вдома.

Ром пройшов доріжкою за охоронцем, зайшов у будинок і повернув праворуч, нагору, на круті мармурові сходи. Ще один поворот праворуч, у подвійні двері — й він опинився в великій і по-казенному незатишній кімнаті. З вицвілими ще, мабуть, з радянських часів килимами.

Серхіо Косте Фаес сидів у кріслі напроти входу й дивився новини. За ті кілька місяців, що його Ром не бачив, він не змінився. Та ж лев'яча з сивиною грива, прорізьблені глибокими зморшками щоки, засмагле, як у кастильських грандів обличчя, й чорні веселі очі.

— О-о, здраствуй, дарагой Рамон, здраствуй! — випускник московского МГГМО, Косте говорив російською з ледь помітним акцентом. Нагнувшись, наче збираючись встати, однією рукою вказав на сусіднє крісло. — Рауль сказал мнє, что ти знаєшь Доброва?

— Так. Тобто ні. Вибачте, що я без дзвінка. Справа нагальна!

— Ти можеш заходіть к нам в любоє врємя, я всегда рад тебя відеть! А ти єщо пішешь для своєй газети?

— Я тепер вже не часто пишу, консуле. Те інтерв'ю з вами було останнім.

— А ти мнє нє сказал. Жаль, із тєбя вишел нєплохой журналіст.

— Я знаю, Косте, мені казали… Хіба б ви вгощали мене сигарами й ромом, якби знали, що я не пишу для газети?

Серхіо засміявся:

— А ти хітрєц, Романа. Ладно, — сам научіл.

Консул піднявся з крісла і взяв з бару пляшку і стопки. Косте Фаес називав Рома на кубинський манір — то «Рамон», то «Романа». Ром вже й відзивався.

— Ти знаєшь, ти мнє на прийоме етім понравілся… Коньяк нє прєдлагаю — на Кубє тяжолиє врємєна. А вот ром і сігари — пожалуй ста!

Косте налив у стопку янтарний ром, простягнув Роману довгу сигару, товщиною з палець.

— Ето «Койба есплендідос», тєбє понравітся… Ну, давай, за мір, за Кубу і за Украіну!

Відчув, як тепла хвиля розлилася по тілу, розслабила напнуті нерви.