Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

— Я — начальнік группи по барьбє с бандитизмом! Что-то ви нє по формє одєти!

— Рубай! — лише крикнув Тиміш, й козаки навкіл дістали шаблі. Гримнули постріли.

Великий чоловік у кудлатій шапці, весь в портупеях, стрілив з «маузера», дістав криву шаблю. Максим влетів йому під ліву руку. Коротко зблиснула хижа сталь — й велет повалився під ноги.

За кілька хвилин бій завершився. Коні виплутались з постромків і затупотіли ген десь у темряві. Хтось із козаків засвітив із кресала.

— Це ж штаб чотирнадцятої кавдивізії! — сказав Тиміш. Осьде журнали…

— А то — Пархоменко! — крикнув Буц. — Отой, у кудлатій шапці! Це його сумка з посвідченням.

— Ну, діла! — присвиснув Максим. — Самого Пархоменка порішив. Є ралець для Нестора!

— Вістовий утік! Скоро тут будуть «краснопузі»!

Вдалині випливали з сутінок кудлаті вершники. Тачанки Махна відходили до Тального. Насилу Рудь знайшов Батька…

… Поранений Махно важко зійшов з тачанки. Зовсім невисокого зросту, носив високу, смушеву, схожу на генеральську папаху, чоботи на високих підборах, темно-синє козацьке напівгаліфе, при шаблі й револьвері — то й зріст його не впадав в очі. Увагу ж привертав гострий погляд холодних, чи то синіх, чи темних очей. Колір їхній рідко бував один і той же, а в хвилини небезпеки очі у Махна ставали й зовсім стальними, сірими. Жорстка складка навколо губ, виснажене бліде обличчя. Довге, аж до плечей, волосся. Коли був у доброму гуморі, його сині з хитринкою очі все’дно світили силу волі і твердість. На вигляд мав років тридцять — сорок, точніше не скажеш.

Долоня його була міцна й жорстка, в ній відчувалась велика сила. Кажуть, що у Батька залишилась одна легеня — після туберкульозу в Бутирці.

Коли Махно заговорив, Максима вразив незвичний голос — високого тембру, співучий, з нежданими переливами.

— Ну шо ж. Добре, що знайшли мене. У вас чорний прапор — і у мене! І ворог у нас один! Про Пархоменка знаю. Добре! Порубалі весь штаб чотирнадцатой арміі! Начальник штаба вже взял єго сумку. В нєй є пісьмо от брата, дуже цікаве… Ти — Рудь? Цвєтковскій казав мнє. Жаль, шо остальні ваші атамани нерозумні. Давно надо було рубать всім вмєстє і красних і бєлих, не пустили б нікого в Україну!

Махно примружив очі від болю. На знак руки до нього підскочив ад’ютант, допоміг сісти в тачанку.

— Нічого, заживе, як на собаці. Чєтирнадцать ран, три клінічні смерті от тіфа… Селяни самі могли б управлять Україной бєз Скоропадского і Вінніченка. Тє только грались в ігри, пока всьо нє просрали… Хлопци вам поможуть освоіться. Ось Льова поможе. Хорошо, шо прийшли разом, большевіков біть — краще!.. В дєвятнадцатом году Красная армія целими дівізіями переходила на нашу сторону… Пєрвая і Вторая конная думаєт. Люди давно розуміють, шо більшовики несуть зло! Ми повинні поднять сотні тисяч красноармєйцев. Мілліони селян! Ми верни своїй ідеї — і будем битися до останнього! В добрий час, хлопци!

Мама колись казала Рому, що пташка завжди приносить від рідних вісточку. «Якщо синичка стукає дзьобиком в віконце, — значить, ти подзвониш, чи листа принесуть, або приїде хтось із рідних». Зараз він відпочивав удома, в Звенигородці — взяв на роботі відпустку. Материні слова згадав за сніданком, бо в вікно билась мала пташина. Жорстка робота вчила: нові відтінки, чуття, поведінка й навіть незвичний жест, раніш не притаманний чоловікові — несуть важливі реляції. Світ розповіда тобі щось, застерігає на доступній йому образній мові. І його треба слухати. Чути, навіть якщо нове ти ледь помітив. Навіть якщо тобі ввижалось. «Розумні ті люди, що стережуть нюанси» — вчив Рома знайомий ейчар Саня Суворов. «Тут нема нічого спільного з забобонами, хоча — може і є, хто знає…» Він раптом згадав степ дивного кольору, чорні вершини й сліпучо-білий спалах блискавки в темному небі. Звідки? То був якийсь сон. А чи дивні карти, які принесла вродлива жінка?

Він допив молоко і ввімкнув телевізор. У новинах показували якусь війну з танками. Оператор знімав уривками, камеру трусило від вибухів. Йшли вуличні бої за мерію. Ось і місто, вулицями бігли вояки з автоматами. Місто здалося Рому… знайомим, — знайомі вулиці, знайомий міст і дім — на даху зі снайперами… Раптом його наче вдарило струмом: це був дім Владки, перший на тому березі річки!

Картинки на екрані швидко змінювали одна одну. Ось міст, перегорожений бетонними плитами. БТР із озброєними людьми на броні. Танки в бузкових парках. «Вісточка!» — ошелешено подумав Ром: тривожний перестук в домашнє вікно.