Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Жінка точним порухом взяла сумку зі столу й легко пішла на вихід. Услід їй оглянулись кілька мужчин із залу.

— От злюка! — не втрималась Владка.

— З тобою було щось подібне?

— Ні. Вона ж мені обіцяла!

— І карти у неї якісь дивні. Я чув, що такі тягнуть на штуку баксів.

— А, ну її, — ображено протягнула Владка. — Я через неї вже півгодини не можу вийти. Почекаєш мене тут?

— Добре.

— Я швидко.

Владка ще йшла до чорного ходу, коли Ром знову побачив знайому постать. Луїза йшла прямо до нього. Сіла за столик, взяла за руку, й Ром опинився так близько від неї, що відчув, як її волосся лоскоче щоки.

— Ви не будете разом. Вона принесе нещастя, — сказала йому дуже тихо.

— Спасибі, ми вже якось самі! — Ром підбирав слова: — Вона й так принесла немало страждань… Але кохання варте того… А Вам я б радив не совати ніс в чужі справи!

Жінка не образилась.

— Так кажуть карти. Але ти можеш змінити свою долю… Візьми собі карти — вони мені не потрібні.

— Нащо вони мені? — противився Ром. Її очам хотілося вірити. Вона бажала йому добра.

— Візьми, не бійся. Ти ж бачив розклад. Я гадала тобі на майбутнє. У тебе все буде непросто. Візьми, вони тобі допоможуть.

— Я навіть не знаю, що це!

— Так просто. Дивишся на них й — бачиш усе. Це буде твоя інтуїція, твоя підсвідомість — вона все й так знає. Дивись на них, коли в цьому є необхідність.

— Знаєте, краще не треба!

— Ну, як хочеш. Я спробувала допомогти. У тебе є щось в очах. Прощавай.

Вона хотіла вже йти, але Ром торкнувся її плеча.

— А Ви, що Ви побачили там для себе?

Луїза з якось болісно посміхнулась.

— Ти бачив дев'ятку мечів? Оце і є моє найближче майбутнє…

— А що вона значить?

— Це чекає на всіх. Рано чи пізно… У мене нема більше часу. Не витрачай і ти свого. Прощавай!

Коли Луїза зникла за дверима, з чорного ходу вже піднімалась Владка. В своїй небесного кольору сукні в обтяжку. Коли Роман подивився на неї, він відразу забув про всі ідіотські карти на світі. В цій сукні Владка вражала просто ангельською красою…

Потім Ром повернувсь до Одеси й історію цю згадував, як дивну пригоду. Знов їздив у відрядження й бачив, що резони політиків завершились. Далі за класикою повинен сказати слово «товариш Маузер». У можливість війни вірити не хотілось.

Із Владкою бачився рідко: не міг звертатися до минулого. Знав, що вона знов шукає. Таких дівчат знаходять миттю — досить лиш відвернутись. А вона вперто хотіла виїхати з країни.

Розумом тямив. Та кожного разу, коли бував в Бендерах, шукав зустрічі з нею. Бо розум у ділах сердечних — не найкращий порадник…

Грудень 1920 р.

Під Новий рік Максим люто полаявся в Іваньках з Семеном через Махна. Останнім часом Семен базувався в цьому селі: не пускав «красних» на цукроварні. Бо Котовський цукроварні прибирав до рук першим: кажуть, що й не гребував приторговувати відібраним у селян цукром.

— …Нестор перейшов Дніпро по льоду. Зараз він біля Умані. В нього три тисячі шабель, дві тисячі піхоти на тачанках, дванадцять гармат і сто п'ятдесят кулеметів. Батько прорвав заслін дивізій Першої кінної і Гришки Котовського! Тепер іде на Київ і завтра буде у нас.

— Нема йому тут шо робити. Він вже всім як колька у боці. Фрунзе зі своїми броньовиками й аеропланами приповзе й у Медведівку. Нехай іде куди хоче!

— Те саме ти казав Лютому-Лютенку. І Костю Бакитному. Де вони зараз? Кость мертвий. Лютий пропав у застінках. Комісари топлять нас всіх окремо, як собачат! До Нестора приєднався Пугач, Залізняк.

— Гулий-Гуленко не пішов. І Петро Дерещук, Яблочко, Хмара Пилип — не пішли. Жуйвода, Завгородній… Зрозумій, брате, на Махно полюють Фрунзе з Котовським. Зібрали армію в триста тисяч! Ми його не врятуєм. А як загинемо, хто підніме наших селян? Цвітковський також — не хоче!

— Знаєш, — задумливо сказав Рудь, — я багато часу воював поруч з кубанцями. Вони до останнього б’ються «за єдіную Россію». Хоча вони майже всі — українці! Й у нас багато таких людей — особливо в містах. Ми от штири роки воюєм, а щось не те. Не так. Недостатньо нагайками вчити мови — так ми всіх повідлякуємо. Дивись, он Махно. У нього в загонах жиди і росіяни воюють, за батьку життя кладуть. А чому? Бо він за погроми своїх розстрілює. Людина зна’ справедливість. А Денікін, наче й великого розуму генерал — а не мудрий. Де він тепер? Бо Махно йому пропонував об’єднатись, а той що одвітив — «Бандітов і націоналістов, — каже, — буду вєшать на пєрвом суку! Я за єдіную і нєдєлімую!» Довішався: поки рік воював з нами і Нестором, більшовики всіх подушили. Аж потім попросився — коли вже не було війська.