Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Дванадцятого квітня Ром приїхав знов по роботі. Навмисне вибирав дату, бо це ж був її день народження. Довго вибирав подарунок, й зрештою, купив каблучку «Тіффані» в формі ніжних пелюсток.

Вони знов гуляли містом і забрели в кафе під вишнями. Замовили каву з тістечками, розмовляли. А потім Владка раптом вмовкла посеред розмови.

— Що з тобою? — спитав її Ром.

— Знаєш, у мене загинув вітчим…

— Як?

— Він мив у дворі свого джипа і його вбило струмом. Пилосос був несправний…

— Ти його любила?

— Любила — по-своєму. Але бачила нечасто… Яка дурна смерть.

— Смерть не буває розумна. Вона просто — смерть… Знаєш, дванадцятого квітня загинув Василь Чучупака. Я його завжди згадую, бо це — твій день народження… Вибач. Раз вже зайшла мова про смерть. Мені шкода твого вітчима. Шкода таку хоробру людину, як Чучупака. Смерть — вона до всіх приходить, рано чи пізно. До неї треба звикати… Але тільки — не в Happy birth Day!

Владка посміхнулась.

— Ну так. Почали «за здравіє»… А хто був — твій Чучупака? А, знаю — це хтось з тих гайдамаків. Ти ж їх розшукуєш. Ну як, знайшов свого діда?

— Не діда, а… Ще не знаю. Вже записав багато. Знаю тепер де шукати…

— Це так цікаво! Особливо — про те кохання! Коли він знайшов скарб і забрав її в Ріо!

— То, певно, баба Маня придумала…

— Яка різниця! Зате красива легенда!

— Ну да. Ріо-де-Жанейро, Лос-Анджелес… І то згодиться, — лукаво глянув на Владку. — І зі старим можна, аби з мільйоном. Як золота настріляю — поїдеш зі мною?

— Та ну тебе, баляндрас… Цицькі-пицькі…

Ром засміявся:

— За що люблю тебе — з тобою не прісно!.. Сама ти — цицькі! Ще й які гарні!

Владка кинула в нього серветку.

— Ну тебе, довбешка!.. Тільки за це?

— Що?

— Ну, любиш?

— За пицькі? Звісно!

У Рома полетіла нова серветка:

— Тупина макоцвітня!

Посмішка ще блукала на губах Рома. Він звів гарячий погляд на неї, аж обпік очі. Нахилився ближче й сказав на вушко:

— Люблю за ласку, за смішливі очі… За ніжність, що розриває серце… — продовжив стиха. — За струнку постать, за ноги, міцні як у сарни — а я й не знаю, які вони, бо дивлюся на губи!.. За шовк волосся, коли цілуєш. За його трав’яний і терпкий запах. Воно пахне травами, сонцем, красою… За ніжні руки, дотик яких зупиняє серце — а тоді знов прискорює до нестями… За запах твоєї шиї — там, на згині, куди так солодко цілувати. Бо шкіра твоя пахне трояндою, відсвічує золотом, вона ароматна й терпка після поцілунку… За твою посмішку, від якої заходить розум, за сміх, як срібний дзвіночок, за щирість в очах, за повагу до моїх повстанців — бо вони й твої також, за цікавість, за любов до зірок, які показував вечорами. За пристрасні поцілунки під Короною, під Оріоном і Ведмедицею… За поцілунки повільні, солодкі, за тремтіння в тугому тілі, за хотіння мене й схлипи, за повні гарячі груди…

— Не треба… — простогнала Владка. Очі її стемніли від зваби. Вона торкнулася його скроні, запустила глибоко пальці в його волосся, і щоки її раптом зблиснули мокро. Дівчина плакала…

— Спасибі тобі… За ці слова…

Вони разом мовчали, переживаючи сказане, коли до них раптом підійшла шикарно вдягнена, схвильована жінка.

— Вибачте, я могла б звернутися до вас з проханням? Будь ласка, не відмовляйте мені, — заспішила вона, помітивши досаду в очах Рома, — адже це — справжня дрібниця.

Ром спочатку хотів було звар’ювати, але потім зазирнув у очі жінки і в них побачив безмежну тугу.

— Мене звати Луїза, — сказала жінка. — Ви молоді і щасливі. Допоможіть мені розкласти карти, добре? Я покажу як.

Владка мовчки витерла сльози.

Жінка нерішуче подивилась на Рома, неначе ждала, що їй відмовлять. Потім розстебнула коштовну сумочку і дістала карти — товсту й широку колоду, витрусила її з витонченої оксамитової упаковки.

Як тільки карти лягли на стіл — гримнув лункий удар. Потім ще і ще. Владка здригнулась.

— Що це? — спитала Рома.

— Це стріляють у садах — сказала жінка. — Там йде війна, про яку вголос не кажуть.

Карти мали якийсь дивний вигляд. У всякому разі Ром такі бачив вперше. І їх більше, ніж в звичайній колоді.

— А ви не бійтесь. Для вас це зовсім безпечно. Я не можу зробити розклад сама й не можу просити про це знайомих. Вони тепер далеко звідси… Допомогти мені може тільки світла душа — хоч би закохані, такі, як ви. Мені дуже потрібно!

Жінка знову з благанням подивилась на Рома. Владка мовчала.

— Як? — Ром рішив якнайшвидше покінчити з усім цим.