Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці.Шабля на комісара (2012) (hurtom.com)

Дівчатка легко «чіплялись» на ікру та гроші, але Ром все ще не міг забути Владку. Часом у нього були романи — то знов з якоюсь моделлю, то з тридцятип'ятирічною діловою леді, та надовго не вистачало — втікав від того на Сахалін чи в чергове довготривале відрядження…

Та де б не був Ром, у його мозку завжди спрацьовувала якась згадка: «клац» — «це може бути корисним „для Рудя“». Ром вчився працювати в архівах. Мало хто в редакції любив подібні завдання. Тож на пропозицію Аркадія щось відшукати в архіві Ром відкликався першим. Їхав на вулицю Пушкінську, до сірої, старої і схожої на замок будівлі, замовляв собі допуск і копався годинами в документах. Знаходячи свідчення, власноруч підписані графом Воронцовим чи Дюком де Рішель’є, які потрапляли йому до рук вперше з якогось там 1824-го року. Мало хто з одеситів вивчав своє місто так скрупульозно.

Такі речі приголомшували. Ром писав ексклюзивні статті про чуму 1837-го, про полонених моряків з англійського «Тигра», яких, виявляється, з Одеси етапом відправили на Урал до Оренбурга, де вони майже всі померли. Про хмари пилюги від коліс прольоток — бо центр Одеси колись вимостили крихкими ракушняковими плитами: «Я жил тогда в Одессе пыльной» — тепер ясно, звідки рядки! Про Пушкіна, який у ті роки одночасно згорав у двох коханнях — небесному, оспіваному в поемах до дружини одеського губернатора Воронцова, і — земному, гарячому, в палких ночах з чорнявою донькою одеського торговця-єврея.

А в голові, десь там, в якомусь куточку свідомості, Ром тримав собі згадку: ось так він приїде колись до Звенигородки — і професійно, зі знанням справи, перериє архіви в пошуках Рудя!

Звенигора — міфічне місце. Ця гора тепер — точний географічний центр України, саме її серце. Звенигородщина у всі часи народжувала кращих синів. Звідси, з Кирилівки, родом Тарас Шевченко. З Вільхівця — Вячеслав Чорновіл. З Будища — Юрко Тютюнник. В козацькій Звенигородці провів десять років свого дитинства — Богдан Хмельницький! Саме тут ввібрало його серце відвагу степових лицарів, свободу червоних сосен і степу. На цю гору піднімалися князь Володимир і Святослав Великий. У її глибинах, кажуть, заховали свій величезний кривавий скарб Залізняк і Гонта…

Тут у всі часи проходив кордон між Лісом і Степом. Між споконвічними землями слов’ян, русів, — і хижими степовими ордами. Тому й родило прикордоння людей хоробрих і сильних, — які володіли мечем краще, ніж плугом.

Грудень 1920 р.

У грудні повстанський рух на Черкащині став згасати. Степи наводнили дивізії Будьонного й Примакова. Очолив власну «каральну експедицію» Гришка Котовський. Кажуть, він записався до комуністичної партії. Кажуть, що це Котовський придумав брати в селах «отвітчиків», тобто шанованих людей, старійшин — а чи й просто кожного десятого жителя — яких вбивали за невиконану «продразвьорстку». Або за поміч села повстанцям.

— У нас хлопчик один у тюрмі сидів, — якось розказував Покотило.

Стояла ясна пора, сонце іскрило сліпучо-білі поля. Вони неспішно добирались до Звенигородки з Холодного Яру. Стежили сторожко за горизонтом й знічев’я терли про всяку всячину. Дорога ж не така й близька. Позаду трюхикало ще десятків п’ять хлопців:

— Так-от, він в Одесі сидів за щось там. Якраз сидів і Котовський. Каже, Котовський в тюрмі потоваришував з Пашкою-Грузином — це з тим, який згвалтував і вбив тридцять п’ять одеських жінок. Каже, він там гнув підкови, займався боксом, тягав залізо. А тоді Гришка вбив у камері злодійського князя Ваньку-Козлятника. Пальцями видушив йому очі!

— Здоровий гад! Я його в Одесі бачив. Він з Мішкою-Япончиком водився.

— Це той, з бандитів?

— Так. Ми стріляли його бандюганів за грабежі. А Гришка в цей час тихцем вивіз з Держбанку всі гроші. Кажуть, золото й брильянти віз на трьох вантажівках… Я так думаю, ці брильянти й допомогли йому стати «героєм гражданской» і «красним командіром».

— Малий каже, він сидів за грабежі і вбивства. Почав з того, що грабанув свого попечителя, який їх з дитинства вигодував й навіть оплатив навчання в училищі.

— То він грамотний?

— Так, вчився на землеміра. Але як став управителем у поміщика, то кажуть, що першого ж дня втік з грошима. Комишник! І так робив ще три рази — чим в тюрмі і хвалився. За те його вперше й посадовили.

— А скільки ж раз він сидів?

— Багато. А як назначили смертну кару за вбивства, то заступилась сама жінка Брусилова. Отак і пішов на фронт — спокутувати кров’ю провину…