Валентин Чемерис - Ваші пальці пахнуть ладаном

Інші певні, що то Віра Холодна, як любляча дружина, покликала до себе свого чоловіка, але… Але це вже виходить якась біблійна історія…

Іоанн Кронштадтський (Іван Ілліч Сергієв – 1829, Архангельська губернія – 1908, Кронштадт) – священик Православної Російської церкви, протоієрей, настоятель Андріївського собору в Кронштадті, проповідник, духовний письменник. На пожертвування щоденно годував тисячу жебраків. Заснував «Дім працелюбності», при якому була школа, церква, майстерні та притулок. У своєму селі заснував жіночий монастир, збудував великий кам’яний храм, а в Санкт-Петербурзі спорудив монастир, у якому і був по смерті похований. У 1990 році канонізований Руською Православною церквою як святий праведний Іоанн Кронштадтський.

Першими від цієї зневіри починають страждати ті, хто знаходиться на передньому краї, хоче ощасливити людство і зробити його кращим – творчі люди. Марк Твен, наприклад, під кінець свого бадьорого життя геть втратив святу віру в прогрес, в розумний початок життя і з колись життєрадісного юнака перетворився на гіркого песиміста: «Бог – зло, світобудова – бездуховний механізм, людина – іграшка долі!»

Це ж треба колишньому оптимістові дожитися і дописатися до такого!

Чи, скажімо, О’Генрі. У його новелах фінали завжди щасливі – мудрий щасливий випадок приходить на допомогу його героям, позбавляє їх сірої одноманітності, безпросвітних буднів, натомість заряджаючи вірою й оптимізмом. В його новелах щось різдвяно-щасливе, філософія всеперемагаючого добра з утвердженням існування того, що ніколи не збувається… Але сам письменник швидко впав у стан глибокої душевної депресії, ні у що більше не вірив, перестав писати, майже нічого не їв, але багато пив і помер у лікарні для бідняків на сорок восьмому році свого життя – колись такого бадьорого…

«Прекрасна пора», про яку віками мріяло – і мріє, і буде мріяти, – людство, очевидно, хоч колись, а таки настане на планеті Земля. Ось тільки був правим – і завжди буде правим, – Некрасов з його дещо песимістичними рядками про те, що жити «в эту пору прекрасную не придется ни мне, ни тебе». Невже так влаштоване – запрограмоване? Але ким? – життя кожного покоління, що все починається з мрії про ту саму «прекрасну пору» – і не лише з мрії, а й з боротьби за неї – і мрією завершується? То, виходить, людство таки й справді невмируще, адже вірить – кожне нове покоління, – що ось-ось нарешті настане та «прекрасна пора» – хоч жити у ній і не доведеться нікому. Але на цій вірі воно тримається і, дай Боже, буде й далі триматися!