Валентин Чемерис - Ваші пальці пахнуть ладаном

Тому тяжко помирати молодим на стрімкому злеті – не доведи Господи!

Але вона насправді ніколи не помирала і ніколи не помре, бо вона – легенда. Як і годиться кожній легенді, таємнича і незбагненна, земна і неземна Жінка, яку ще досі не розгадали, і наступним поколінням її теж доведеться розгадувати. І теж не вдасться.

Бо вона незвичайна, земна і неземна, незбагненна, яку нікому не дано збагнути, а отже, й вічно жива.

Покладіть квіти до її бронзових квітів на постаменті-сцені, і ви у цьому переконаєтесь.

Це теж загадкова і незбагненна Україна.

Та Україна, яку теж треба і бачити, і знати, і пам’ятати.

Адже без неї, без Віри Холодної, Україна наша буде не вся…

P. S. Перед поїздкою своєю, що, як покаже час, стане останньою в її житті короткому, до Одеси у 1918 році королева «Великого німого» разом зі своїм постійним партнером, теж на той час відомим і популярним артистом Осипом Руничем – молодим, гарним і з біса талановитим та галантним, – на один день заїде до Києва. В українській столиці вони – Холодна і Рунич, – зіграють у Вільному театрі мелодраму «Рука», що користувалася тоді шаленою популярністю і всюди йшла лише на «біс».

Білети було продано заздалегідь за значно підвищеними цінами – дякуючи ажіотажу, – тож спектакль відбувся, як писали, «при битковых сборах».

Актрису довго не відпускали зі сцени. Аплодисменти перекочувалися хвилями, що наростали то там, то там, вигуки «Браво!!!» не затихали й на мить.

Осип Рунич вже не знав, як і порятувати свою знамениту партнерку, у яку, звісно ж, – як і всі тоді, – був таємно закоханим.

Актриса була схвильована, зворушена і вся зарожевіла, неймовірно гарні її очі сяяли двома зорями на ясному небі…

І тут хтось з жінок у залі, схопившись, крикнув:

– Віро Василівно, хвилиночку, вислухайте мене! Я з Полтави…

– З моєї Полтави? – зраділа актриса. – Я ваша землячка, бо теж «полтавська галушка». Я народжена у Полтаві. Привіт, привіт любій Полтаві!

– Вас у Полтаві люблять так, як у Києві вас люблять кияни. А може, ще й міцніше!

І раптом актриса, простягнувши до зали свої красиві руки, вигукнула:

– Україно! Я люблю тебе, Україно, батьківщино моя!!!

Що тут зчинилося! Спалахнув такий шквал оплесків, що зала у ньому потонула. Всі посхоплювалися, чулися вигуки, що зливалися в один суцільний гул… Розгублений і вражений Осип Рунич, розкланюючись, ледве вивів тоді зі сцени Віру Холодну…

…Покладімо до бронзових квітів на її постаменті в Одесі наші живі квіти. Вона любила Україну (за любов завжди віддячують лише любов’ю), тож без її любові Україна й справді буде не вся…

Адже люблять Віру не лише в Києві, Полтаві чи в Одесі…

А люблять її всюди, де лунає «велике слово – Україна».

…Вона стоїть у місті своєї загибелі, а навколо неї вирує молоде життя – в Одесі воно завжди молоде, бо як же інакше?!

Стоїть красива, ніжна, печальна, мрійлива і незбагненна…

Її пам’ятають досі тому, що БІЛЬШЕ ТАКИХ НЕ БУЛО.

І в місті над Чорним (а насправді воно таке синє-синє) морем її й нині пам’ятають і люблять, як любитимуть і завтра-позавтра, і завжди, допоки у тих краях лунатиме невмируща утьосівська пісня-гімн:

…І ми вже не уявляємо свого життя без нього.

«Повернувшись з роботи, ми звично натискуємо кнопку на пульті телевізора і робимо свої сімейні справи під чергові любовні чи детективні пристрасті, що розігруються на екрані. Нам уже справді складно уявити, як люди жили раніше без «голубого екрана», улюблених телепередач і серіалів. І навіть те, що колись можна було побачити лише в кінотеатрі, нам здається чимось нереальним. Хоч колись людям було приємно дивитися навіть чорно-білі короткометражні стрічки, які розповідали про найпростіші і звичайні речі: прибуття поїзда, марш на площі, козацький побут тощо», – з Інтернет-видання.