Валентин Чемерис - Ваші пальці пахнуть ладаном

А втім, історія кінематографа, що колись звався на французький лад синематографом, не така вже й давня – як мистецтву йому не більше ста років. У Росії перша публічна демонстрація синема відбулася у 1896 році, коли брати Люм’єр 16 травня в Петербурзі між актами оперети в саду «Ермітаж» продемонстрували свою першу кінострічку, яку ще й фільмом трудно було назвати – так, рухомі картинки. (До речі, саме на тому місці пізніше виникне первинний знімальний павільйон Ленфільму.)

Першими збагатилися на демонстрації синема брати Люм’єр, які за демонстрацію своїх стрічок брали гроші. А потім підприємливі люди, яких пізніше буде названо бізнесменами, швидко втямили: це те видовище, за яке люди охоче розлучаються зі своїми грошима. А збагнувши це, почали будувати кінотеатри – для демонстрації «фільмів», а простіше – для викачування грошей з публіки. Перші фільми – іноземні чи російські – викликали бурхливе захоплення: навіть якщо на екрані показували солдатські вправи – артиклі, – на плацу, або просто краєвиди – кінотеатри все одно були заповнені і переповнені.

Пізніше почалася епоха німого кіно, що його захоплено назвуть «Великим німим» і виберуть йому королеву. (Як же король і без королеви!) Нею і стане «полтавська галушка», старша дочка викладача полтавської гімназії Василя Андрійовича Левченка Віра, за чоловіковим прізвищем – Холодна.

«Великому німому» вік судився недовгий (десь до початку 1950-х кіно повністю стане звуковим, як ще раніше, у 1935 році – кольоровим. Перший кольоровий фільм у СРСР «Груня Корнакова» буде знятий у 1936 році), на зміну йому прийде кіно, яке нарешті заговорить. А воно – вічне. З розряду тих мистецтв, віку яким немає.

Ще раніше «Великого німого» зійде з екрана його королева.

Додавши сумні, але пророчі слова про те, що «Великий німий» заговорить тоді, коли вже її не буде…

І ще додасть з невимовним жалем знамениті некрасовські рядки про те, що, мовляв, «в эту пору прекрасную жить не придется ни мне, ни тебе…»

Кого вона мала на увазі під словами «ни тебе», так і лишилося загадкою. Хоча після передчасної і швидкої кончини після неї ще й Володимира Холодного все ніби стане на свої місця…

Жити Вірі й справді не випало «в эту пору прекрасную». [19] «Прекрасна пора», про яку віками мріяло – і мріє, і буде мріяти, – людство, очевидно, хоч колись, а таки настане на планеті Земля. Ось тільки був правим – і завжди буде правим, – Некрасов з його дещо песимістичними рядками про те, що жити «в эту пору прекрасную не придется ни мне, ни тебе». Невже так влаштоване – запрограмоване? Але ким? – життя кожного покоління, що все починається з мрії про ту саму «прекрасну пору» – і не лише з мрії, а й з боротьби за неї – і мрією завершується? То, виходить, людство таки й справді невмируще, адже вірить – кожне нове покоління, – що ось-ось нарешті настане та «прекрасна пора» – хоч жити у ній і не доведеться нікому. Але на цій вірі воно тримається і, дай Боже, буде й далі триматися! Але, як відомо, значимість життя не вимірюється кількістю прожитих років. Тим більше, життя тих, хто, пішовши в інший світ, все одно назавжди залишився з людством планети Земля.

Блискавка, осяйна і сліпуча, довго не живе, її вік короткий.

Кінематографа вік безмежний. Власне, після перших ста років вік його тільки починається. На початку ХХІ століття з’явилося нове поняття «цифровий кінематограф», для якого вже і кінострічка не потрібна. А якість фільмів при цьому тільки збільшується. Тепер кожен бажаючий може мати своє власне кіно – досить купити невелику і компактну камеру, і можна влаштовувати вдома перегляд не тільки будь-якого фільму, але й побути в ролі актора та режисера. Камери нині є всюди: у фотоапаратах, телефонах, явні і потаємні… Як писав один автор: іноді це навіть лякає – ніколи, мовляв, не знаєш, хто тебе знімає в даний момент. Може бути, прямо й зараз на вас вже націлений об’єктив однієї з камер, і ви вже на екрані…

…А поети їй пишуть і пишуть захоплюючі рядки, щемкі, сумні, але й оптимістичні водночас: