Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Один з передових старшин Січових Стрільців, пізніший їх історик, учасник засідання Стрілецької Ради з 13 листопада, так змальовує тодішні настрої:

«Для СС Київ був ціллю мрій, бажань і змагань. Не пригадую собі ні одного випадку, щоб якийнебудь стрілець після того, як стало відомим, що Галичина проголосила свою самостійність, виявив був охоту їхати негайно туди. Певно, що кожний СС був душею в своїй тіснішій батьківщині і бажав їй якнайкращих успіхів, але себе вважав щасливим вибранцем долі, призваним нею на виконання ще більшого всеукраїнського завдання, яким був одyшевлений.

Боротьба за дійсно українську державу на Наддніпрянщині, за повалення і розторощення огидного і зненавидженого російського чорносотенного кубла, це було в понятті СС головнішим, ніж боротьба у Львові. Київський фронт був для СС головним, львівськнй дрyгорядним. Він розумів, що доля Соборної Україин вирішиться над Дніпром, а не у Львові». [194] [191] А.Крезуб. Бої за Львів і наддніпрянські Січові Стрільці. Львів. Календар Черв. Кал., 1930 р., стор. 32.

Стрілецька Рада керувалась у своєму рішенні такими головними мотивами: Від самого початку формування Січових Стрільців, їх виховувано в тому дусі, що вони є революційним військом, яке має стояти на сторожі української державности, і тому не можна його відтягати далеко від центру саме тоді, коли ця державність загрожена. Центром української державности є Київ, а не Львів, і з Наддніпрянщиною впаде теж Галичина. Якщо СС підуть на Львів, а Україна стане базою відбудови єдиної Росії, большевицької чи реакційної, то результат тимчасової перемоги у Львові все одно пропаде, бо поміж Польщею і Росією Галичина ніяк втриматися не зможе. Для чого ж тоді не дозволити Січовим Стрільцям полягти під Києвом, бодай на спогад про геройську боротьбу за українську державу та для історичної маніфестації на доказ, що Україна вже ніколи не об'єднається добровільно з Московщиною. Смерть Січового Стрілецтва виховуватиме майбутні покоління українського народу, який зірветься ще колись до боротьби за свою державність і тоді здобуде її. [195] [192] В.Кучабський. Цит. твір, стор.103, 104; Є.Коновалець. Цит. твір, стор. 14.

Ці останні мотиви переважили серед членів Стрілецької Ради, бо при малих силах Стрілецтва у порівнянні з масою вишколеного московського офіцерства, яке боронило Києва, невеликі були вигляди на перемогу. Тому було дуже правдоподібним, що Січовому Стрілецтву прийдеться полягти в цій боротьбі.

Такої ж думки був і голова Директорії, В.Винниченко, а також Симон Петлюра, що сказав тоді: «Хіба ж можна думати, що чотирма гарматами й кількома сотнями людей ми розіб'ємо гетьмансько-німецькі полки? Я знаю, що всі ідемо на смерть. Але ми мусимо пожертвувати собою. Це має бути крик розпуки народу, котрого насильно женуть в обійми ненависної Москви». [196] [193] В.Кучабський. як вище, стор.105. Ці слова Петлюри подають другі автори в дещо зміненій версії. Р.Давний в книжці «Про Січових Стрільців» Відень 1921, стор.43, так переповідає цей висказ Петлюри: «Я знаю, ми йдемо на певну загладу, але мусимо зробити це для самої історії. А знаєте, в мене дуже погідно на душі, я чогось то вірю в нашу перемогу». Очевидно, що Петлюра, говорячи про загладу, в дійсності таким песимістом не був, та вірив в успіх повстання.

Соборницьке становище Січових Стрільців спопуляризувало цю зрозумілу вже сьогодні кожному свідомому українцеві правду, що тільки через вільний материк, тільки від центру й основи українських земель може бути здійснена національно-державна соборність і об'єднання України. А виразом цієї правди став уже тоді в Білій Церкві клич: «Через Київ, на Львів!» Рік пізніше, під цим кличем пішли на Київ об'єднані українські армії.

Як показалося пізніше, повище рішення було зовсім оправдане і мілітарно і політично.

14 листопада гетьман сформував новий уряд, що складався з прихильників царської Росії та видав грамоту, у якій м. ін. проголосив, що Україні «першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії… Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будуччиною і щастям усієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми на захист України і Росії…» [197] [194] Д.Дорошенко. Історія України 1917-1923 рр. Том. ІІ. Ужгород, 1930, стор. 414,415.