Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

В останніх днях жовтня повідомив голова Українського Національного Союзу, Володимир Винниченко, відпоручників Стрілецької Ради Андрія Мельника і Федя Черника, що Національний Союз постановив виступити проти гетьманщини, [192] [189] Д-р О.Назарук в своїй книжці «Рік на Великій Україні», Відень, 1920, стор. 81, пише: «Українське національне повстання проти гетьмана мусіло вибухнути, бо він 1) оперся на російськім елементі, 2) був надто реакційний в революційному часі». бо якраз були певні докази, що гетьман підготовляє федерацію України з Росією. Далі заявив Винниченко в присутності М.Шаповала і ген. О.Осецького, що Національний Союз поклав усі свої надії і пляни на Січове Стрілецтво і тому центром повстання буде Біла Церква. У відповідь на те, делегати Стрілецтва зложили заяву, що Січове Стрілецтво для рятування ідеї української державности піде в передовій лаві всенародного повстання навіть проти переважаючих сил ворога.

Стрілецька Рада одобрила заяву своїх відпоручників, і для виготовлення пляну та технічної підготови Січових Стрільців до повстання і для означення його реченця доручено Федеві Черникові виїхати до Києва, до Повстанчого Оперативного Штабу.

З усією енергією підготовлялось Стрілецтво до бойового виступу. Заряджено спеціяльні вправи для вишколу стрільців у вуличних боях. Громаджено звідусіль запаси амуніції. Праця йшла вдень і вночі. Стрілецтво добре розуміло свою ролю.

Діялось це все якраз тоді, коли галицькі українці після листопадового зриву змагались із поляками в кривавих вуличних боях у Львові за посідання цього важного історичного, політичного та стратегічного центру. Боротьба була затяжна та вимагала багато жертв з огляду на польське населення міста та брак воєнно-технічних засобів. Щоб дістати ці дуже потрібні для боротьби засоби, вислано зі Львова до гетьманського уряду делегацію з д-ром О.Назаруком на чолі, яка мала просити гетьмана цієї помочі. Але делегація – крім матеріяльної помочі почала просити також про поміч військову, а саме про вислання Загону Січових Стрільців на галицький фронт.

Тому, що в тій справі єдиним вирішним чинником була Стрілецька Рада, д-р Назарук виїхав до Білої Церкви і тут виступив особисто на засіданні Стрілецької Ради з пропозицією негайного вимаршу Січових Стрільців до Львова. Свій внесок піддержував він чуттєвими аргументами, був дуже схвильований, говорив про галицький П'ємонт та про плян пізнішого походу проти Росії і навіть старався зворушити членів Стрілецької Ради гнівом та прокляттям батьків, якщо Січові Стрільці не підуть боронити Львова. [193] [190] В два дні після цього д-р О.Назарук змінив свою думку і, виступаючи з привітом на загальному зібранні всіх стрільців Загону, яке відбулося 15 листопада в Стрілецькій Світлиці в Білій Церкві, заявив, м. ін., що, пізнавши ситуацію, яка витворилася в Україні, він прийшов до переконання, що Січові Стрільці більше потрібні в Києві і він є впевненнй, що вони з честю виконають покладене на них завдання. (Стаття: Державник. «Мотовилівка». Вістник Пресової Кватири УСС, Новий Ульм, січень 1954. стор. 9.) Про цю зміну свого погляду писав пізніше д-р О.Назарук в своїх споминах: «…Тепер розумів я також ухвалу Стрілецької Ради в Білій Церкві: не йти на Львів… Я піддався вже був загальній думці, що як матимемо Київ, тоді матимемо й Львів. Була це загальна думка і наддніпрянців і галичан, що працювали на Великій Україні, в першій мірі Січових Стрільців». (Д-р О.Назарук. Цитов. твір, стор. 80).

З присутніх на цьому засіданні 8-ох членів Стрілецької Ради та 4-ох окремо запрошених старшин, усіх уродженців Галичини, після довшого та грунтовного обговорення справи, тільки один прихилився до пропозиції д-ра Назарука. Всі інші члени і учасники засідання заявилися проти виїзду до Галичини та вирішили, що Загін Січових Стрільців буде боротись за визволення столиці України – Києва та за установлення там влади Української Народньої Республіки.

Блискучим речником членів Стрілецької Ради, які заявилися проти виїзду до Галичини, був Федь Черник, душа білоцерківського Січового Стрілецтва. Він найбільш переконливо та гаряче аргументував конечність оборони української державности з Києва.

Це історичне рішення Стрілецької Ради з дня 13 листопада 1918 р. належить до найсвітліших маніфестацій січово-стрілецької національно-політичної думки. Воно було висловом їхньої державницької і всеукраїнської ідеології та є документом глибокого патріотизму її учасників. Це не був формальний військовий наказ, ані сyгестія вождя чи політиків, які веліли Січовим Стрільцям в тім часі рятувати загрожену українську державність у серці України. Це була та провідна державницька ідея українського стрілецького руху, яка народилася ще в перших передвоєнних Стрілецьких організаціях, яка не знала займанницьких кордонів, не благотворила ніякої української области, а знала тільки один український народ від Кубані до Сяну.