Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин)

Завдяки наполегливій праці стрілецьких старшин, уже протягом кількох тижнів вишколювані і виховувані добровольці стали Січовими Стрільцями. Крім муштри та військового вишколу, звертали велику увагу на духово-моральний стан стрільців, їх бадьорий настрій, культурне і товариське відношення підстаршин і старшин до стрільців. Зорганізовано постійну культурно-освітню працю, курси, читальні, хори, драматичний гурток, бібліотеки, реферати, дискусії, прогулянки до церков, музеїв і театрів, – одним словом, – усе, що виховувало стрільця на культурну людину та свідомого громадянина. Старшини своїм прикладом виховували стрільців, живучи в касарні при сотнях та харчуючись разом зі стрільцями. Зокрема добре поставлено виховну і культурно-освітню працю в стрілецькій артилерії.

З кінцем квітня 1918 року, це є продовж не цілих двох місяців, на місце прорідженого куреня станув у Києві піший полк Січових Стрільців в складі трьох куренів по чотири сотні (в сотні 160-170 багнетів). Командантами куренів у тому часі були: Роман Сушко, Іван Чмола і Василь Кучабський. Команданти сотень: Андрій Домарадський, Осип Думін, Іван Рогульський, Микола Загаєвич, Іван Андрух, Микола Бісик, Федь Мамчур, Мирон Маренін, Дмитро Бочан і Іван Чорниш.

Крім піших сотень належали до полку дві сотні скорострілів, разом 16 скорострілів, обидві під командою Федя Черника.

Кінною частиною в силі 50 шабель командував Франц Борис. Артилерія СС побільшилась до двох батарей під командою Романа Дашкевича та його заступника Михайла Кураха. Січове Стрілецтво виросло на сильну військову формацію в лучній кількості около 3000 боєвиків.

Усім Січовим Стрілецтвом керував штаб з Євгеном Коновальцем у проводі. Технічно – організаційну працю провадив Андрій Мельник з помічником Михайлом Матчаком та адьютантом Грицьком Гладким.

В цьому періоді історії Січового Стрілецтва треба відмітити знаменне явище. В його склад включилось уперше поважне число наддніпрянців, які творили одну четверту частину полку.

Це вперше в історії новітніх українських збройних сил осягнено дійсну соборність зброї і боротьби. Між стрільцями із обох колишніх займанщин затерлись різниці походження. Січові Стрільці перестали бути галицькою військовою частиною, а стають всеукраїнською формацією, у якій служать уродженці всіх українських земель, об'єднані одним стрілецьким духом, одною соборницькою ідеєю. В процесі спільних змагань і боротьби, окремі СС затрачували прикмети, набуті в літах неволі в різних займанщинах. В рядах Січових Стрільців вони духово переродились та стали вояками єдиної України.

Той соборницький дух, що від початку існування Січового Стрілецтва був його провідною ідеєю, тепер став здійсненим фактом. Січові Стрільці в своїх найшляхетніших почуваннях національної відповідальности, нищили довкруги себе вщіплену в нас в минулому нашими ворогами, отрую взаємного недовір'я та відкидали всякі підшепти і голоси, які утривалювали чужинецьке роздертя нашої нації.

Уряд Української Центральної Ради з повним зрозумінням і довір'ям ставився до організаційної, творчої праці цього передового відділу українського війська, і тому після закінченої організації повного стрілецького полку, плянував у порозумінні з командуванням та Стрілецькою Радою негайно приступити до розгорнення широкої і основної розбудови української армії. Зразком організації армії, її дисципліни і духа – мав бути створений полк Січових Стрільців. Зокрема президент Михайло Грушевський, що весь час з глибокою любов'ю та подивом і вдячністю відносився до Січових Стрільців, був тим державним мужем, який після прикрого і трагічного досвіду минулих місяців, присвятив свою особливу увагу справі організації молодої, сильної української армії. В окремій статті: «Армія» він писав у тому часі: «Коли охоронним засобом нашої держави має бути армія, треба подбати, щоб її скласти якнайкраще, влити в неї елементи здорові, надійні, дати їй напрям певний і незломний… Нам доконче потрібна хоч невелика, але добра, тверда, дисциплінована армія. Треба раз поставитись до армії не як до якоїсь свалки, куди скидають найменш цінні, на ніщо краще непридатні елементи, а як до окраси держави і нації, ії почетну варту, куди йде все що найкраще, найбільше перейняте щирим, серйозним відношенням до держави, її демократичних, соціяльних і національних завдань, не за напасть, не за страх, а за совість, щоб віддати кілька найкращих літ сповненню найвищого громадського обов'язку: боронити найвищі народні досягнення своєю кров'ю!» [178] [175] Мих. Грушевський. На порозі Нової України. Київ 1918, стор. 49.