Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Коли Савка Пишногубий примчав до фігури, на бруствері редуту дозорці саме всідалися біля казана із щойно звареною кашею – снідали. Але на вишці незмінно маячив дозорець, снідатиме він останнім, як його змінять. Він вдивлявся у виднокіл і пахкав люлькою своєю незмінною – видно було голубий димок, що вився над ним у небо…

Савка осадив коня біля земляного валу укріплення, спішився, пустив коня попастися, а сам, хльоскаючи себе канчуком по халявах, піднявся на вал.

– Здорові були, хлопці-молодці!

– Здоров був і ти, пане осавуле, – спроквола проказали дозорці.

– Бог у поміч, ївши.

– Дякуємо.

– Як ніч минула? Без пригод? Нічого підозрілого ніде не завбачали?

– Слава Богу, без пригод, а підозрілого нічого не замічали. Пробігали в далині тарпани невеликими табунцями, та орли в небі пролітають. Та марево степами блукає.

– Ну й добре.

– Мо' й ви приєднаєтесь до нас, пане осавуле, та гуртом і поснідаємо. Добру кашу щойно зварили.

– Дякую, але я тільки-но від саламахи.

Задерши голову, так, що довелося рукою притримати шапку, Савка крикнув дозорцю на вишці.

– Що там, козаче, видно? Як там наші вороги? Ще живі й здорові?

– І живі, й здорові, – відповідав з вишки дозорець.

– Нічого, поки будуть вороги, поти будемо й ми, козаки. Бо як же козаку та без ворога-воріженька, га? Пильнуйте, хлопці, в оба. Літа не минає, аби ординці не посунули на нас. А зима надійде, ріки скреснуть – валом попруть на Україну – буде нам роботи!

– Ногайці вже спробували на табун напасти, але табунники самі справилися. Тарас Кожум'яка так одного ординця навіть спеленав.

– Знаю. Привозив його в слободу та й відпустив, чортів хлопець! Надто гонору в нього багато. Усупереч моїй волі став. Наперекір їй. Ти йому одне, а він тобі – інше! То ви ось що, хлопці-молодці, не дивіться, що Тарас вроді як свій, а як загледете його, хапайте й до мене хутчій везіть.

– Що вже заслужив?

– Заслужив, – Савка спустився з валу, скочив у сідло коня. – Мо' Тарас здумає мимо вас у степ прошмигнути, аби на Січ чи ще куди податися, – не зівайте, хапайте й до мене. Нагороду отримаєте.

І погнав коня в слободу. Був певний, що Тарасу з донцем у степ, якщо вони надумають утікати на Січ, непоміченим не вдасться прошмигнути. Дозорці їх неодмінно затримають. Але він не підозрював, що Тарас з донцем вирішили втікати не степом, де їх і справді швидко б наздогнала погоня осавула, а за порадою діда Видри вибрали зовсім інший шлях, кружний, але надійніший.

А все було так.

Коли хутір облігся, й у дворі все завмерло і в покоях теж запала тиша, Оксана тихенько встала, зодяглася у своєму сховку, куди її заховала Соломія, підійшла до дверей і ледь прочинила їх. Прислухалася. Німо.

Ось задзижчала в кутку сонна муха. Стримуючи подих, дівчина навпомацки перейшла дві кімнати й опинилася в сінях. Двері, що вели у внутрішній двір, були тільки на гаку. Оксана прислухалась, серце калатало в грудях, як несамовите. Дівчині здавалося, що те калатання чує вся слобода. Пригасла руку до грудей, другою обережно зняла гак, трохи відхилила двері, висунула голову, прислухаючись.

Тихо…

Ось на стайні брязнув прив'яззю кінь. З воловні почулося мукання, і знову німа тиша у дворі. Варта десь там куняє в передньому дворі, а тут, на задвірках, – анікого.

Оксана постояла, якусь мить прислухаючись. Ляк перед невідомістю, перед ніччю все ще не минав. Але згадала, що завтра до них прибудуть свати, і ця згадка придала їй рішучості. «Ну постривайте ж, тату, – прошепотіла невідомо до кого, – я так заховаюся, що будете мене вік шукати!..» Вихопившись у внутрішній двір, метнулась мимо льодовні, забігла за стайню, постояла озираючись і нечутною тінню подалася понад частоколом. Ногами землі під собою не відчувала. Здавалося, наче пливе у повітрі – вона і не вона.

Соломія передала їй через діда Видру, де саме опівночі на березі Кальміусу з човном чекатиме її Тарас – тож назад дороги вже не було. Що буде – те й буде, а тільки вперед. До нього, до коханого.

Зрештою, Оксана забралася в кущ бузку, продерлась через нього і в частоколі намацала обапол потаємного лазу, відсунула його, боком протиснулася в лаз і, опинившись по той бік частоколу, зітхнула з полегшенням. Перехрестилася.

– З Богом, – проказала сама собі і наче з мосту у воду, кинулась у темінь ночі, притискуючи руки до грудей – так калатало серце.

Та ось вона спустилася з гори вниз, де між вербами на Кальміусі був млин – там і мав її опівночі виглядати Тарас.