Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Бог тому свідок – переступлю!

– Еге-ге-ге… Недарма так каже твій батько. Матиму ж я з тобою клопіт. Та й чого ти єрепенишся, дівко моя хороша? Ішла б за сотника, забере він тебе на Самару – там, кажуть, і життя краще, бо татари не близько і ґрунти кращі, і пан полковник, кажуть, знатний та багатий, і син його – хоть куди козак! Та за нього будь-яка дівка з дорогою душею побіжить! Ще й дякуватиме долі.

– А я не побіжу!

– Побіжиш, як батько… пожене.

– Знаю, що пожене, тому й до вас, тітонько Соломіє, за поміччю та порадою прийшла – рятуйте мене і спасайте.

Оксана закліпала і сльози горохом потекли з її очей, дівчина опустилася перед ключницею на коліна.

– Молю і благаю вас, порятуйте мене, тітонько. Не маю я неньки рідної, більше мені ні до кого голову прихилити, за порадою звернутися, ні в кого захисту шукати… Самотня я, як билиночка у степу.

– Що ти, дочко, що ти? – злякалася Соломія. – Встань же зараз з колін, – намагалася дівчину підняти на ноги. – Хтось загледить, що господська дочка перед ключницею на колінах стоїть – пропала я.

Підняла Оксану, витерла їй рукавом сльози, цмокнула в щоку, осінила її хресним знаменням, усадовила на лаві, сама сіла поруч та й пригорнула її до себе.

– Ти мені, Оксано, як дочка рідная… Що з тобою робити, ума для цього не знайду.

– А ви мені як… як мати рідна. Ні до кого мені в цьому світі голови прихилити – батькові не до мене, одного Тараса маю, та й того в мене хочуть відібрати. А без милого мені й життя не життя.

Заревіла… А за нею й Соломія. Так вони виплакалися одна в одної на грудях, а тоді повтиралися і Соломія як ніби й не плакала, сказала спокійно й розважливо:

– Маємо клопіт наш гарненько обмізкувати та й знайти рішинець. Батька вмовляти, аби він передумав тебе за сотника віддавати, а дозволив побратися з Тарасом – марний клопіт. Тут вище себе не стрибнеш – батечко твій затятий, від свого не відступиться. Маємо діяти інакше. Давно я загледіла, до чого в тебе з Тарасом йдеться. Парубок він голінний, гарний і добрий, ось тіко що бідний. Як і я – ніхто. А панові осавулу знатних та можних подавай, бо тільки з такими забаг родичатися. Забув, що сам колись був простим козаком, без шеляга за душею! Ох-ох!.. Та що тепер минуле ворушити, давай думати, як нам діяти. Тут хочеш не хочеш, а доведеться, – озирнувшись, шепнула, – проти волі батька йти. А там… там, що буде те й буде. Мо' пан осавул ще й одумається – душа в нього добра. А тут ще й Тараса оголошено розбійником.

– З-за того Вихреста, тітонько. Він Тарасика в мішку топив. Ще й каміння до ніг йому прив'язав і з волохами його в Кальміус укинув.

– Ой, Господи, і за віщо ж людині отаке? І як він з річки вибрався? Міг же й утопитися.

– Ніж у нього був, то він, як його у воду вкинули, кіскою [3] Кіска – ніж із шматка коси. і розпоров мішок, на ногах пута перерізав, ледь не захлебнувся, але з води вибрався. Тією кіскою він потім і Вихреста штрикнув. Тепер мусить ховатися, бо його розбійником названо. Ледь чи не убивцею, хоча розбійник той… Вихрест. І має тепер Тарас ховатися.

– У діда Видри він, на острові. І донець там. А пан осавул сам не свій носиться, щоб спіймати його, в колодки забити і риштанта з нього зробити. А тут ще й свати… Так недоречно. І маєш ти їх завтра рушниками перев'язувати.

– Не перев'яжу! Краще з кручі та в Кальміус головою.

– Ой, не спіши в Кальміус, дитино моя. Ти ж не риба, щоби у воду кидатися. Ти під сонечком Божим маєш жити, як Господь і встановив усім людям на земельці святій сущими. А допомогти тобі я допоможу. Гріх кому б то не було проти вашої любові йти. Кажеш, батько велів, аби я тебе заховала, щоби трохи тебе пошукали, як з'являться свати?

– Але щоб вони, шукаючи, мене й не знайшли, – у відчаї вигукнула Оксана. – Ось так мене заховайте, тітонько-голубонько.

– Тсс! Чого кричиш? Не буди лихо, покіль спить воно тихо. Бо про таке як дізнається пан осавул – витурлить мене з хутора втришия! Ще й правий буде.

– Ті-ітонько-голубонько…

– Та заховаю, заховаю, серце моє. Хіба ж я не тямлю нічого? Хіба ж я любов не шаную? Так заховаю тебе, дівчинко-рибчинко, що довго свати тебе чекатимуть. Тільки – цур! – не видавай мене. Коли що – усе на себе візьмеш. Ти йому донька рідна, він тобі пробачить, змінить гнів на милість. А я… чужа-чужаниця. Витурлить мене, а я не хотіла б втрачати твого батька – люб він мені. Але зважусь… Вийду на діда Видру і щось з ним придумаємо. А ти, дитино, заспокойся. До вечора ходи весела та все щось наспівуй… Начебто й рада сватам. Аби бува батько нічого не запідозрив. А вночі я тебе й заховаю. Щоб уранці тебе й не знайшли. Візьму гріх на душу – ні з чим самарські свати поїдуть од нас! Не я буду! А там, дасть Бог, і пана осавула вкоськаю. Ніде він од мене не подінеться, я йому Богом послана, а він мені. На тім і стою!