Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

З такими думками, накинувши на плечі черкеску, а на голову шапку, помчав з хутора чи не на увесь день, давши перед тим челяді всі необхідні настанови.

Як і радив батько звернутися до Соломії, Оксана й звернулася, адже й без батькової ради-поради мала те дівчина на мислі. Та ще в тій скруті, в якій вона того дня опинилася.

Ні для кого вже не було секретом, що ключниця Соломія в господі пана осавула кальміуського не лише мала ключі від комори та льохів, а й сам хутір тримала у своїх руках. Спершу вона виконувала ролю мовби потаємної господині пана осавула, а згодом уже й відкрито нею стала. Не стверджена з господарем законним шлюбом, не вінчана з ним, вона тим не менше була з усіма правами законної господині хутора – у цій якості Соломію вже всі визнавали і слухалися її, як слухаються хазяйку. Удівець Савка Пишногубий (і прилипне ж ото до чоловіка прізвисько як до мазаної стіни шматок глини, сердилась Соломія, адже губи в Савки як губи!) хоч і вдавав із себе про людське око та ще рятуючи свій гонор, – незалежного, але, як те бачила зіркаста челядь, був давно вже підкаблучником. Тільки сам собі в тому не зізнавався. І хай ключниця ще не була йому вінчаною жоною (але за тим не станеться, до того все йдеться), але перебувала в становищі вищому од звичайної коханки. Та й Савка з тим не дуже таївся. Коли що треба було вирішити (крім військових, звичайно, справ), а Савка часу не мав, чи лінь йому було помакітрити, то всіх відсилав до своєї ключниці: який, мовляв, рішенець Соломія прийме, так воно й буде!.. І Соломія – руки в боки, голос – хазяйки, кому треба духопелків дати, то й духопелками пригостить, не церемонилась, кого треба язиком відбатувати чи й послати кого… подалі, усе встигала бойова молодиця! І все й вирішувала і останнє слово завжди залишалося за нею. І тут нічого не міг вдіяти навіть сам пане-господар!

На хуторі Соломія вже давно всьому давала раду і лад, ґаздувала в обійсті та в хаті пана осавула, як у своїй вотчині, домонтарствувала як на своєму, але ж і крутилася зрання й до темна, усюди встигала, сама робила, бо не ледачою вдалася й іншим не давала харків м'яти чи байдики бити, поралась, товклася, як і має товктися справжня ґаздиня й хазяйка-господарка, справувала, як належить, падкувала, сокоріла, як квочка біля курчат, усе доводила своїм старанням і працею до ладу, усе на ній трималося, усім вона заправляла, і її на все вистачало – ще й у постелі після трудів праведних тішила свого пана-господаря, щиро його, правда, покохавши, терплячи всі його вибрики на кшталт того, що вона буцімто… відьма. Надто боявся осавул відьом та різної нечисті, якій нема ліку, це був чи не єдиний його ґандж! (А втім, справжня жінка і має бути хоч трохи відьмою, бо інакше цим чоловікам не даси ради!)

Тож за вже вкоренілою звичкою – «Та йдіть до Соломії, як вона скаже, так і буде, а мені голови не морочте, мало в мене своїх клопотів!» – послав до ключниці й дочку. Оксана пішла з охотою, радше з відчаєм, бо ні до кого їй було більше йти – виросла без матері, без бабусі чи рідної сестри – ба, навіть тітки-порадниці не мала! – без старшої, взагалі, жінки поруч, яка була б їй за порадницю, про що й шкодувала все життя.

– Ой, тітонько-голубонько, рятуйте мене і спасайте!..

– Тю, тю! Від якої це трясці-пені маю тебе рятувати і спасати? – Соломія вдала, що подивована, хоч чого до неї прибігла господарева дочка, збагнула одразу. – До неї свати приїхали, радуватися дівці треба, а вона – рятуйте та спасайте!.. Та і яка з мене рятівниця й спасителька, як я буває й собі ради не дам та батькові твоєму.

– Ой, тітонько, ой, голубонько, – співала своєї Оксана. – На вас тільки й надія. Потрапила я в пастку, як пташка в сільце і як вибратися – не відаю.

– То що ж я маю робити-діяти?

– Заховайте мене од сватів так, щоби вони… щоби вони мене ніколи більше не знайшли!

– Придумай для мене щось полегше, дівко.

– Хочуть мене віддати в чужу сторонку.

– Не вік же тобі сидіти-дівувати на Кальміусі? На Самарі, кажуть, життя краще і край безпечніший.

– З нелюбом мені і рай не рай.

– Еге-ге-ге, як любить казати твій батько, а мій господар пан осавул. Он воно в чому заковика. Чула, чула, що вже прибули в слободу свати від самарського полковника.

– Не піду я за їхнього сотника, через душу свою, через серденько не переступлю і все тут! Не піду я за їхнього сотника, хоч хай і на горло мене скарають. Чого це я маю йти за нелюба, як я кохаю Тараса?

– Так-таки й не підеш? – удала, що страшенно подивована Соломія. – Через волю батька свого переступиш? Отямся, дівко!