Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

З-за хмар вигулькнув молодик і ледь-ледь освітив дорогу. Оксана бігла, немов хто гнався за нею, ляк пробирав її до кісток. За кожним кущем, чорним і мовчазним, їй ввижалися страхів'я і дива. Ось вона вже внизу. Трохи стишила ходу, відхекалась. До млина рукою подати, чути, як в лотоках шумить вода та час од часу щось поскрипує. Пригадалися розповіді про водяників, котрі живуть на млинах під лотоками й ночами мелють відьомське борошно, про чортів, котрі крутять млинове колесо, а запопавши людину, топлять її біля греблі…

А що коли Тарас, не дочекавшись її, пішов геть? Тоді чорти й водяники неодмінно схоплять її і затягнуть у вирву на Кальміусі…

Моторошно заухкав сич, і дівчина аж присіла зі страху.

Схопившись, наосліп кинулась бігти і з усього розгону потрапила в чиїсь обійми.

– Ой, мамо-о…

– Тсс, це я – Тарас, – почулося знайоме і дівчина, зажмурившись, притулилася до грудей милого. – Хутчій побігли до човна і попливемо на острів до діда Видри. А там… там вирішимо, як нам бути.

Вони пливли нічним Кальміусом у хисткому човнику, а над ними вгорі, в зоряному небі плив місяченько, щойно народжений серпик, званий молодиком. Сяйвом своїм він відбивався і в кульчиках дівчини – лунницях, підвісках у вигляді півмісяця, що оберігають жінок і дівчат від злих сил. Місяць – чоловіче начало, він – парубок, а сонце його наречена.

Тож здавна колядували на Україні:

Колись Місяць був одним з головних богів на Русі і йому пращури приносили жертву – ліплений пиріг, вареник, що символізував нічне світило і захищав їх темної пори. Чи не тому Оксані було спокійніше під місяцем і вона вірила, що місячної ночі з ними нічого лихого не станеться.

Другий молодик плив біля човна у воді, й Оксана поволі заспокоювалася, адже місяць угорі і побратим його у воді таки захистять їх з Тарасом од лиха.

Вода була темна, м'яка й шовковиста на дотик – Оксана опустила руку за борт і вода сріблом переливалася в її руці. Тарас тихо гріб (уключини, щоб не скрипіли, були завбачливо обмотані ганчір'ям), прямуючи до острова діда Видри.

Тихо шелестів очерет, здіймаючись темною стіною, обіцяючи дівчині надійний прихисток. Місяць був угорі й унизу, Тарас поруч, і на душі в дівчини поволі влягалося сум'яття й тривоги останніх днів. Що буде, те й буде, аби тільки коханий був з нею. А буде тільки добре, адже старі люди кажуть: усе, що починається в ніч народження нового місяця, неодмінно завершиться щасливо. (Народжені на новомісяччя діти матимуть веселий характер, лагідну вдачу, а ті, хто народився при ущербному місяці – понурі й дратівливі.) Своє спільне життя вони розпочинають у ніч народження молодика, тож усе буде добре.

– Козацьке сонце, – кивнув Тарас на місяць, – нас хоч і не обігріє, так захистить. Козаки завжди в похід збираються вночі, на ворогів теж стараються нападати вночі – при світлі місяченька, сонця свого, тож звикай до козацького сонця, воно світитиме нам ще не раз.

– Ой, Тарасику, куди ж ми пливемо, дивлячись у темінь ночі?

– Боїшся?

– Є трохи остраху. Кинула родину, хату, батька, усе, що мені було близьке, що мене захищало й берегло, ще ніколи не була вночі поза отчою хатою – боюсь…

– Кажуть люди, що у своїй хаті й кутки допомагають, але тепер звикай. Довго нам доведеться попоблукати без своєї хати.

– Ой, не лякай мене, не звикла я бурлакувати.

– Тепер звикай, серденько. Я бурлакую і нічого. Не такий страшний чорт, як його малюють. А пливемо на острів. Поки що. А куди подамося далі – один Бог знає. Але думаю туди, де прихисток знайдемо, де нас ніхто не розлучить. А найперше – до добрих людей.

– А чи є ж вони у світі?

– Є, Оксаночко, є. Інакше б і світу не було – без добрих людей. Навіть вороги наші і ті добрі.

– Що ти говориш?

– Добрі до своїх. То й наші люди до нас теж будуть добрими – я так мислю.

Зачепив веслом маківку, що біліла на темній воді, підтягнув її до човна і хотів було зірвати.

– Не треба, не руш її, – попрохала дівчина. – їй так гарно квітнути під місяцем у рідних водах. Хай квітне. Скільки в неї того часу на цвітіння – усього нічого.

Зненацька щось вискочило з води і знову у воду – бульк! Аж виляски пішли і сонної тиші, як не було.

– Ой, не водяник? – Оксана кинулась до Тараса, притулилась до парубка. – Мені лячно…

– То – риба сплеснула, – він обняв її, пригорнув до себе і млів од дівочого тіла у своїх обіймах, тож дідові Видрі довелося їх гукати.