Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Як живеш, Ганно?

– Хвалити Бога, нічогенько. Оце мати вже другу скриню приданого напхала, а батько волів викохує. Ще й коня обіцяє…

– Чула вже, – перебила Маруся. – Не в ганчір'ї щастя.

– А в чому ж? – щиро здивувалась Ганна.

– У коханні…

– Мої скрині, воли та ґрунти будь-якому коханню носа втруть!

– Не твої то воли та скрині, а батька твого.

Ганна так і спалахнула:

– Можна подумати, що сама ти багачка! А в тебе, крім пісень та чистої сорочки, більше нічого й немає.

– А мені більше нічого й не треба.

– Дивна ти, – Ганна похитала головою. – Як жити, коли у дворі бидла немає, коли не мукає, не хрюкає і не ірже ніщо? Де й кохання тоді подінеться.

– Не в бидлові щастя, – замислено відповіла Маруся. – Поживеш – утямиш. На сім бувай!

– Ми, наче вороги, прощаємось, – гмикнула осавулівна.

– Але й не друзі. – І Маруся вирішила допекти хизуватій осавулівні:– А Гриць обіцявся цієї осені сватів до мене заслати. Хоч у мене нічого й немає, крім пісень та чистої сорочки.

Якось дивно-дивно подивилася Ганна Вишняк на Марусю Чурай і, не зронивши й слова, пішла, колишучи при ході пишним тілом своїм. І щось у її погляді майнуло таке, що серце в Марусі враз тривогою пройнялося…

«Ганна більше знає, аніж говорить», – подумала дівчина, поспішаючи до свого обійстя.

Багата світлиця у пана хорунжого Петра Бобренка! На стінах – коштовна зброя сріблом сяє, турецькі килими. Сам пан хорунжий, на лаві горблячись, сивий вус крутить, а пані хорунжова, дебела, набагато вища за чоловіка й у плечах ширша, застигла перед чоловіком з розкритим ротом – щось, певно, йому вичитувала. Ось у ту мить і скочив Гриць до хати.

– Кликали, мамо?

Пані хорунжова, вздрівши сина, взялася в боки.

– Я – кликала?! – крикнула так, що рудий кіт, котрий мирно дрімав у припічку, спросонку сприйняв той крик на свою адресу й прожогом вискочив з хати. – Я його кликала, людоньки? Та я на всю Полтаву кричала, доки до тебе дійшло. Кликала!.. Тебе докличешся, тебе догукаєшся! Де тебе носило? Чи ж, бува, не з удовиною дочкою тинявся?

– Мамо, – зважився Гриць. – Але ж Маруся дуже хороша дівчина.

Пан хорунжий засовався на лаві й собі зважився.

– Та воно, як той казав… кахи-кахи… кращої невістки за Марусю годі й шукати.

– Не твоє мелеться, не твоя й черга, – відмахнулася пані хорунжова. – Ми вже якось виберемо для Гриця достойну пару. А ти ліпше б не вус крутив, а хутчій відгородився від Чураїв плотом.

– На яку лиху годину? – здивувався чоловік. – Хіба ми злі люди, що від сусідів будемо відгороджуватись плотом?

– А я твоїх сусідів і за гроші бачити не хочу! Думаєш, не знаю, що вони багнуть нашого синочка обкрутить! Та я завтра сама пліт споруджу. Ми з Чураями не односуми і не однодворці: як хочу, так і сокочу.

Пан хорунжий зітхнув:

– Я з покійним Гордієм Чураєм товаришував колись… І парубкували, і козакували разом. Гордій ще й прохав мене… Коли з ним що лучиться, наказував, щоб за його сім'ю потурбувався.

– Тобі треба до живої старшини горнуться, тоді і сам отаманом станеш, – повчально мовила дружина і до сина повернулась. – А ти чого сопеш, як міх? Про Марусю більше й слухати не хочу. Що ви мені Марусею очі довбаєте? Краса, як кажуть, до вінця. Не пара удовина дочка моєму синові. У неї ні скрині, ні приданого, ні бидла, ні ґрунтів – самі лише пісні.

Зрештою сіли вечеряти.

– Подумаєш, пісні складає! – порушила мовчанку пані хорунжова за борщем. – А кого вона в тих піснях знеславляє? Кого, питаю, як не мого Гриця, єдину мою дитину.

– Не про кожного парубка пісні складають, – озвався чоловік.

– А що вона складає? – відкинула ложку пані хорунжова. – На всю Полтаву сина мого знеславляє: «Грицю, Грицю, до телят, в Гриця ніженьки болять. Грицю, Грицю, до Марусі, зараз-зараз уберуся!» Он вона що про твого сина витворяє! А ти вухами метеляєш. А ще осавул. Вдовина дочка з господарського сина кепкує, а йому хоч би й що!

– Але ж мамо… – таки зважився син. – Я Марусю кохаю…

– Коханням, сину, ситий не будеш. А в Чураїв курки у дворі немає. Тільки й того, що на косу багата.

– Тітка Горпина з Марусею на прожиття вишиванням заробляють, – вставив син. – 3 того й живуть.

– Не живуть, а бідують, – уточнила мати. – Ні, я з такими бідарями родичатися не збираюся. На іншу маю обачіння. До пана осавула Хведора Вишняка треба сватів рихтувати.

– Але ж, мамо… – зблід Гриць. – Я Ганни не хочу…

– Схочеш, як я захочу! – обірвала його мати. – Дивись, який огурний. І не встрявай не в своє діло.