Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– А чиє ж воно? – здивувався Гриць.

– Моє! Бо Ганна Вишняк не просто старшинська дочка, а ще й племінниця самого пана полковника полтавського. Цабе, можна сказати, чимале. А що вже багата!.. Повний двір худоби наведе. І не одну скриню привезе. – До чоловіка:– Та й тобі породичатися з паном осавулом, а через нього з паном полковником – це щось та важить. Не вік же тобі в хорунжих сидіти. А сват перед полковником слівце неодмінно замовить…

І зненацька заплакала.

– Чого ви на мене повитріщалися, як ніби я вам чужа? – крізь сльози вигукувала до чоловіка й сина. – Та хіба ж я рідній дитині зла бажаю? Хіба вже я сліпа? Подобається тобі, сину, Маруся, знаю. Але ж бідна вона, а з бідністю вік вікувати – бодай і не жити. А я ж хочу тобі, сину, як краще. Щоб по-людськи жив, у достатку. Щоб нужди та горя не знав. Кровинка ж ти моя, а не чужа… Подумай сам, Марусиними піснями ситий не будеш. А з Ганною Вишняк як вареник у маслі житимеш.

Посовавшись, Грицько обережно з-за столу встав і з хати, похнюпивши голову, вийшов. Подвір'я – наче вимощене живим, тремтливим сріблом. А місяць-місяченько так і ллє згори те срібло, так і заливає Полтаву. Над вишняками пливе білий туман. Пахощі такі п'янкі, що аж у голові паморочиться і серце бентежно б'ється. І так захотілося Грицеві до Марусі, що ноги самі понесли його з двору.

– Ти куди? – почувся насторожений батьків голос. – Не послухаєш матері – на тобі ж і лихо окошиться.

Гриць зітхнув і сів на призьбі.

Підійшов батько, постояв, крекчучи, присів біля сина.

– Запалити люльки нам, сину, чи що? – порушив мовчанку батько і заходився викрешувати іскру. – А матері не переч. Вона ж і справді тобі лише добра бажає, хоче, щоб ти злиднів не мав… А, грець би тебе взяв! Чи кресало негодяще, чи губка… Уже й іскри не викрешу!

А над Ворсклою не вгавають дівчата:

Гриць неспокійно зайорзав на призьбі.

– На шило сів? – буркнув батько. – Чого глину шароварами витираєш?

– Так Марусина ж пісня. То ж вона про мене на вечорницях склала.

– Воно… кахи-кахи… ліпшу дівчину за Марусю і в світі білому не знайдеш… Тільки бідна вона… Мати, може, й права: у житті, крім пісень, ще щось треба… Та чого воно іскра не викрешується? Тьху! Хоч би швидше похід лучився…

А дівчата як не набудуться:

– Стривай, бабо, сюди не велено.

– Та чого ти причепився, як реп'ях до вовни. Дивись, який огурний! Не до тебе ноги била, не до тебе обачіння маю, то й не рипайся. І не ставай переп'ят на моїй дорозі!

– Щоб з вами збалакати, треба кадуб сала з'їсти.

– Еге, потуру не даю!

Маруся по голосу упізнала бабу Ягаїху.

– Кажу, не велено, – стояв на своєму вартівник. – Як пан осавул дозволить, так і пущу.

– А я твого осавула і бачити не хочу! Я хоч і опірці з ціпком швендяю, а таки намну боки. Так шкура й закипить на тобі.

– А я буду стріляти, – ліниво тягне вартівник.

– Гляди, бо мій ціпок незгірш твого ружжа стріляє. Як ошепулю, три дні чмелів слухатимеш. Іди геть і не огурайся!

– Кого мені велено пантрувати, того й пантрую, – позіхнув козак.

– Ти лучче мене посади в льох, а Марусю випусти, – порадила стара. – Чи тобі не все одно, кого пильнувати?

– Ідіть, бабо, і сідайте, де хочете, тільки мені голови не замакітрюйте.

– Бодай тебе Перун поцілив!

Відштовхнувши вартівника, Ягаїха опустилась на коліна біля віконця, у льох заглянула.

– Де ти тут, Марусю? Ой лишенько, темно, як у могилі…

– Час уже й до могили мені звикати, – озвалася Маруся. – Скажіть ліпше, бабусю, як моя матінка?

– Як одрізаний палець. – Ягаїха ріжком хустки витерла очі. – Як упала крижнем, так нікого й не впізнає… Ледве-ледве її, сердешну, відволодали. Сусідки біля неї наглядають, а я до пана судді ходила. На колінах його молила, так він, огурний, і слухати мене не схотів. Судити, каже, Марусю будемо, козака згубила.

– Пан суддя клумакуватий, – озвався вартівник. – У законах петрає, бо одукований.

– А Гриць ще в церкві? – поспитала Маруся.

– У церкві, дитино, у церкві. Буцімто завтра й ховати будуть. Опісля погребу й суд полковий збереться.

– Хоч би швидше…

– Не спіши, дитино моя, бо опряга і так у тебе за плечима стоїть. – Тремтячими руками вузлика розв'язала. – На ось… поїж… Коржиків напекла. Та не дуже вдатні вдалися, бо руки тремтіли, то й не замісила до пуття… – Совала коржики крізь ґрати. – А тут ще й чутки лихі ходять. Буцімто вже гінця в Лубни послано, по ката.