Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Зараз, зараз уберуся, – озвався Гриць з-за верби.

Кинулись одне до одного в обійми.

– Коханий, – вона тихо засміялась і, взявши долонями його лице, притягла ближче до себе. – Дай-но я на тебе надивлюся… Як тебе довго не було. Либонь, вік… Щодня про тебе думаю, у сни мої приходиш…

Гладила русі кучері, зазирала в карі очі і не могла ними намилуватись. Тихо проспівала:

– Невже ти про мене так гарно придумала? – він захоплено дивився в її чорні, блискучі очі, в яких спалахували вечірні зірниці.

– Усі мої пісні для тебе і про тебе, любий.

– А як ти їх складаєш? Я хоч би й забаг, то все одно не вийшло б так, як у тебе.

– Коли дуже-дуже забагнеш та коли дуже-дуже кохаєш, то вийде, Грицю. Моє серце, голубе сизокрилий, за тобою співає. Любить – співає, тужить – співає, гнівом береться – співає. А все не мовчить. Так удвох із серденьком і співаємо про нашого Гриця.

– Ти щаслива, голубко моя?

– Як тебе побачу. Тільки це так рідко буває в останнім часі. – Стривожено: – Скажи мені, любий, чому твоя мати мною нехтує? Що я їй лихого вчинила? Чи коли дорогу їй перейшла? Чим завинила? Що тебе кохаю? Але так, як я, тебе ніхто й ніколи не кохатиме.

– Матінка тебе любить і шанує, – не моргнувши оком, покривив душею парубок. – Та що там мати! Тебе вся Полтава любить. Уся Україна твої пісні співає!

– Стривай, не про пісні річ веду, – вона сторожко й тривожно дивилася йому в очі. – Скажи мені правду: чи кохаєш мене? Чи іншу на мислі маєш? Не перше ж бо літечко ти мене мучиш.

– Коли б моя воля… – вихопилося в нього.

– Ти живеш не по своїй волі? – здивувалась Маруся. – Ой, чує моє серденько, зрадиш ти мене…

Гриць схопив її руки, міцно їх стис.

– Як відступлюся від тебе, то хай ліпше буде мені смерть!

– Вірю тобі, любий. Але гляди… Стережися. Дівки чарівниці, а я, Грицю, й поготів. День тебе не побачу – сама не своя роблюся, а коли зрадиш… З коханням не жартують.

– Люба моя! Та щоб мої очі сонця ясного більше не побачили, якщо від тебе, радість моя, відступлюся! Восени і старостів зашлю! – У ту мить Гриць і сам вірив у те, що казав. – Готуй, серце моє, рушники.

Пригорнув її, тиху й покірну, і все шепотів, збуджено, гаряче, щиро вірячи, що так воно й буде:

– Нову хату над Ворсклою збудуємо, садок посадимо… І будемо вдвох. Самі собі панами-господарями…

Зненацька у вечоровій тиші пролунало гучне й сердите:

– Гри-ицьку-у! Де ти забіг?

Гриць здригнувся і наче від сну золотого пробудився.

– От матінка… На всю Полтаву репетує. І що ти будеш робити?

– Ну й біжи, коли мати репетує…

– Та постояв би, так бач… ґвалтує ж…

– Гри-ицьку-у-у! – залунало трохи не на всю Полтаву. – Та чи тобі заціпило? Куди це ти завіявся?

– Та зараз, зараз, – крикнув Гриць нетерпляче. – Чого б я ото кричав? Не глухий. Уже й постояти не можна.

– Біжи, бо мати голос зірве, – сказала Маруся, кусаючи губи.

Гриць поспіхом чмокнув Марусю в щоку.

– Ти вже не гнівайся, моє серденько. Я матері не покорюся, все одно моє зверху буде. Але мушу бігти, бо гукають. А завтра, побачимось.

І хорунженко притьмом побіг. Маруся, йдучи берегом, сумно наспівувала:

– А от і неправда! – почувся насмішкуватий голос.

Маруся рвучко повернулась і побачила Ганну Вишняк, дочку полтавського осавула Федора Вишняка. Вони ніколи не дружили, хоч ніби й звалися подругами та вряди-годи на вечорницях здибувалися. Маруся недолюблювала дещо гоноровиту й хизувату осавулівну, в котрої тілько й мови було, що про своє придане, скільки їй батько-матір добра в скриню понапихали, якої масті волів на нове господарство виділяють та скільки гонів ґрунту відрізають…

– Що неправда? – Маруся окинула поглядом пишнотілу осавулівну.

– Що не бачила милого, – пирхнула Ганна в кулак. – Від тебе ж він щойно холошами полопотів. Та воно не дуже біля дівчини постоїш, як матінка на всю Полтаву репетує…

– Підглядала?

Ганна повела повним плечем.

– З якої речі? Мені твій Гриць – пхі!

– А чого ж ти до пані хорунжової бігаєш?

– Та-а… так, – ніби розгубилася осавулівна. – Пані хорунжова з моєю матінкою родичається, а пан хорунжий частенько заникує до мого батька чарку випити та люльку викурити.

У Марусі чомусь тенькнуло серце. Уже чула натяки пані хорунжової, що Ганна була б їй доброю невісткою. Мовлено те було мовби і жартома, але… Тривогу в собі подавила, натомість весело поспитала: