Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Чули, бабо, чули… – зітхнув передній козак, але не зупинився і на стару навіть не глянув. Усе так же розмірено крокуючи, додав по хвилі, дивлячись прямо поперед себе: – І не тільки чули, а й самі в походах співали…

Пройшли майдан і біля полкової канцелярії передали заарештовану сивовусому старшині. Той разом з молодим козаком завів Марусю вищербленими кам'яними східцями до льоху. Козак з рушницею залишився на порозі, а старшина підійшов до арештованої і взяв її за руки.

– Пан полковник велів на ніч зняти з тебе ці залізяки, – щось помудрував, кайдани клацнули і спали з рук. – Ось ти й вільна, небого, – невесело пожартував сивовусий.

Маруся нічого не відповіла.

– І як же ти зважилася на смертельний гріх?

Маруся нічого не відповіла.

– А таки зважилась… – сам до себе мовив сивовусий. – До чого тільки кохання не призводить. Ох, дочко, дочко… Що ж ти натворила.

– А я… – раптом тихо мовила Маруся, – на весіллі у Гриця гулятиму… Весело ж буде…

– Бог тобі суддя… – мовив старшина і, горблячись, вийшов, забравши з собою кайдани. Потім у льох заглянув молодий козак, поставив глек з водою і також вийшов. Двері, заскреготівши, зачинилися, брязнув замок, і все стихло. Тільки під вічком-віконцем туди й сюди замаячив вартівник…

Се діялось в Україні, у славній-преславній Полтаві року 1648-го. На березі світлої Ворскли, що тихо-мрійно плинула мимо зажурених плакучих верб на левадах та струнких яворів, що наче ті парубки повиходили на гулянку, неподалік греблі, якраз під горою стояла низенька чепурна хатина Горпини Чураїхи, вдови урядника Полтавського охочекомонного [17] Охочекомонний – добровільний, кінний. полку Гордія Чурая. Тієї весни травень завітав до Полтави з лагідними сонячними днями, теплими й тихими, хоч мак сій. Обійстя Чураїв, як і вся Полтава, потопало в білій заметілі: вишні так рясно взялися рожево-білим суцвіттям, що ні листу тобі, ні галузки не видно. З вишняків нечутно летіла біла метелиця, встеляла зарослу споришем вузеньку вуличку понад Ворсклою, працьовито гули бджоли, десь у гаї не вмовкаючи гуркотіли припутні, а сонце лило й лило своє щедре літепло…

«Але ж і гарно на нашій Україні, – думав, простуючи вузенькою вуличкою понад Ворсклою, молодий козак Полтавського полку Іван Іскра. – Так би і йшов оце бозна-куди, аби під ногами рідна земля слалася та десь на тій землі хатина стояла і дівчина кохана в хатині мене чекала…»

Ноги самі несли козака, самі й спинилися біля перелазу. Глянув у двір – і світ білий весняний ще чарівнішим видався, ще звабливішим… Марусина, Марусенька…

«Відкриюсь їй зараз… усе як є повідаю…»

І козак уже замахнувся перестрибувати через перелаз, та, вчувши спів, завмер. Маруся, вишиваючи під вишнею, співала так печально, що Іскра й подих затамував.

«Але ж не про мене склала Марусенька цю ніжну пісню, ой не про мене, – сум охопив козака. – Знаю-відаю, де та горонька і де той милий-зрадливий живе…»

Глянув на гору і поверх саду Чураїв побачив неподалік собору пишні хороми полтавського хорунжого пана Бобренка… Зітхнув тяжко і голову похнюпив Іван Іскра. Ох, мабуть, не бачити йому щастя, дарма стежку до вдовиної хати топче! І не такий він на вроду вдатний, як молодий хорунженко. У того з лиця хоч воду пий, а він… Ніс великий, очі невиразні, невеселі, і сам він якийсь незграбний, ходить сутулячись. Мовчазний, слова від нього не діждешся, таких дівчата не шанують. Далеко йому до стрункого, вертлявого та балакучого красеня хорунженка, ох далеко…

– А чого це ти, козаче, гарної днини журишся біля перелазу? – зненацька почувся лагідний голос, і козак, здригнувшись, звів голову. На порозі хатини стояла низенька, немолода вже Горпина Чураїха. – Годі-бо сумувати, бо й перелаз зажуриться і парубки через нього не стрибатимуть.

– Таке вигадали, мамо, – зашарілася дочка.

– А чого ж… – привітно посміхалася мати. – Де дівчина на виданні, там і перелази тріщать. – До Іскри:– Заходь, парубоче-козаче, місця у дворі й для тебе вистачить.

– З весною будьте здорові, паніматко! – перестрибнув Іскра через перелаз. – І ти, Марусю, здорова будь!

– Добридень, козаче, – Маруся відклала шитво, неквапливо звелася з ослона, торкнулася довгими, тонкими пальцями вишневої гілочки, сама до себе всміхнулась. Іван переступав з ноги на ногу і не знав, як почати розмову. Маруся за звичкою перекинула важку чорну косу на груди і чомусь зажурилася. Стояла перед ним у вишиванці, висока, з гнучким станом, з чорними живими очима, що спалахували якимось дивним огнем, і мовчала. Матово-біле її лице, ледь трохи видовжене і від того ще привабливіше, дивилося кудись мимо Івана, ніби й не помічаючи його.