Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Екіпаж бойового корабля біля двохсот чоловік. Сподіваємось, що всі вони нащадки славних запорожців, які невтомно покоряли Чорне море і всі вони достойні своїх славних прадідів, отаманів і гетьманів.

«Багато разів здійснював він морські походи на човнах на чолі запорозького війська і завжди доля сприяла йому: він завжди повертався зі славою». Це про нього Яків Собеський писатиме в «Діаріуші Хотинського походу».

Той Яків Собеський, який засвідчив, що під Хотином «натовп черні (так він величав українських козаків – у дусі і стилі свого шляхтянського світогляду), а не зброя могутнього лицарства (сиріч поляків. – В. Ч.) похитнула турецьку силу…»

Це про гетьмана Сагайдачного. Без лапок. Хочеться вірити, що й з лапками «Гетьман Сагайдачний», бойовий корабель військово-морського флоту України завжди повертатиметься зі славою.

А коли «Гетьман Сагайдачний» пропливатиме Чорним морем, на березі біля Сінопа його неодмінно зустрічатиме, ледь видима в блакитній димці, вона, цариця амазонок, уже напівзабута в нашому заіндустріалізованому житті, відлученому від легенд і сивих передань, від міфів і сказань, незрівнянна Сінопа, жінка-войовниця, з легким щитом, в осяйному шоломі… А можливо, озброєна всього лише чарівною посмішкою – наймогутнішою зброєю людства планети Земля.

– Привіт, гетьмане Сагайдачний! І тобі привіт, «Гетьмане Сагайдачний»! – і помахає йому – кораблю і людині, – рукою.

І хай вона, – як і всі бойові та войовничі її подруги-амазонки, – щось там у свій час конфліктувала з нами, чоловіками, буцімто терплячи нас, чоловіків, лише для продовження роду людського – теж для нас, чоловіків, почесна й відповідальна справа! – і буцімто давні греки необачно колись – у сивій давнині, – затіяли було амазономахію – нерозумну війну з амазонками, – хай!

Але в тій амазономахії все ж перемогли вони – незрівнянні наші жінки, цариці наші й королівни.

І це добре, нам ще й поталанило, що колись перемогли вони, незрівнянні наші представниці прекрасного роду людського – бо як же без них?

Бо хто ми без них?

Грає синє море.

Грає серце козацькеє…

Правда, на морі іноді зчиняються шторми і тоді, як запевняє весела турецька прикмета, буває, що на ньому й хвилі здіймаються. Але що вони «Гетьману Сагайдачному»!

Білосніжним птахом лине він, могутній бойовий корабель України, Чорним морем – сім футів тобі під кілем, «Гетьмане Сагайдачний»!

У лапках і без лапок.

– Привіт, «Гетьмане Сагайдачний»! – вітатиме його в шумі вітру і хвиль морських юна вкраїночка Яна-Януся, яка триста з чимось літ тому була відправлена людоловами (слава Богу, пощезали вже ловці людей!) на потіху сильним Османської імперії.

Але не щезло на дні морському, глибокому те дівчатко тендітне, світлокосе й блакитнооке, співає воно собі та й співає.

І сьогодні співає, і завтра-позавтра співатиме, і завжди співатиме – і на просторах Кара-Деніза, і на Дніпрі, і по всій Україні сущій, адже вічна вона, дівчина наша, як вічна сльоза людська. Ви чуєте?

Четверо козаків із шаблями в руках – двоє попереду, двоє позаду – вийшли з церкви. Між ними – дівчина у вишиваній сорочці. Чорна коса впала їй на закайданені руки і звисає до колін.

– Ведуть!.. Ведуть!.. – почувся сполошений зойк, і люди шарахнулись геть, утворивши прохід.

Дівчина знана в Полтаві, та, коли її виводили в кайданах з церкви, на неї дивилися так, наче вперше її бачили. Вона простувала майданом висока, струнка й вродлива. Лице вже скувала смертельна блідість, вуста – міцно стиснені, без кровинки, а в чорних, блискучих очах билася така туга й печаль та ще відчай, що люди мимоволі опускали очі. Баба Ягаїха, суха і згорблена, уся в чорному, засилкувалася зупинити козаків, тремтливі жовті руки здіймала.

– Синочки… Козаченьки… Та що ж це ви? Та це ж дочка вкраїнського козака Гордія Чурая, котрого ляхи у Варшаві обезголовили… Маруся це, Марусенька… Куди ж ви її? Вона ж своє щастя викрадене боронила!.. Гляньте, кого ведете… Хіба ви не чули її пісень?