Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– І довго будемо в мовчуна грати? – зненацька запитала дівчина дзвінким голосом, що так і сколихнув козакову душу. – Не балакучим ти вродився.

Іскра покірно кивнув: що правда, то правда. По хвилі ревниво запитав:

– Нову пісню склала? Про нього?

– Мені видніше про кого, – стримано відповіла Маруся.

Іван подумки себе лайнув: бевзь лемехуватий, а ще козак! Збирався їй душу відкрити, а розгубився, мовби хто язика до піднебіння пришив. Тільки й здатний, що шаблею орудувати, а до слів не мастак. І чому воно так? Багне щастя, а воно від тебе наче та зваблива мана утікає. Грицеві ж щастя саме в руки пливе, а він ще й комизиться. А може, й любить. У чужу душу не заглянеш.

З хати вийшла Горпина, несучи розмальований глек і глиняний питник-кухлик з голубенькою каймою.

– Ти знову, парубоче, зажурився? – доброзичливо дорікнула Іскрі. – У нас журби й своєї доволі. Ліпше випий ось хмільного та веселого медку.

– Від веселощів не відмовлюся, паніматко.

– На здоровля, – Горпина хлюпнула з глека у питник, подала його Іскрі, сама ж на призьбі присіла.

– За щастя у вашій хаті! – Іскра спорожнив посудину.

– А тепер повідай нам, чого це ти сьогодні ні світ ні зоря шаблюку гострив? Чи ж, бува, не похід затівається?

– Невже похід? – швидко й з тривогою перепитала Маруся. – А я й не чула, щоб полк збирався.

– Та то ж я сам в похід рихтуюся.

– А-а… – протягла Маруся, як Іскрі здалося, полегшено. – Щасливої тобі доріженьки, козаченьку.

– На людославну Січ подамся. А потім із запорожцями піду ляхів бити. Хоч одному воріженьку сала за шкуру заллю.

– А смертоньки не боїшся? – поспитала Маруся.

– Що то за козак, який смертоньки боїться.

– На Січ, кажеш, – озвалась Чураїха. – А що пан полковник скаже?

– Пан полковник і сам чекає слушного менту, аби шаблею за волю поорудувати. А мені вже несила більше служити в реєстровому, його милості короля війську. Подамся до Хмельницького.

– А що чувати про Хмельницького? – з тривогою запитала Маруся. – Кажуть, пан сотник чигиринський чимале військо за порогами зібрав.

– Ще й яке! Запорожці пана сотника гетьманом обрали. До нього зараз з усієї України і козаки, і селяни, і міщани сходяться.

– Дай Боже, щоб хоч цього разу нам поталанило, – перехрестилася Горпина. – Хто вже тільки Україну не піднімав! І Підкова, і Косинський, і Наливайко, і Трясило, і Павлюк, і Остряниця з Гунею, та все великою кров'ю кінчалося.

– О, ні, мамо, коли за волю, то кров не марно лилася! – гаряче вигукнула дочка. – Воля на крові густо зійде й рожами заполум'яніє.

– Коли б то Хмельницького не спіткала невдача, – зітхнула мати.

– Не спіткає, паніматко! – запально вигукнув Іскра. – Не для того Хмель піднімає Україну, щоб марно кров поливати. Люд до нього і кінно, і пішо як плавом пливе. Ще й кримський хан п'ять тисяч вершників дав!

Маруся з подивом:

– Татари ж наші люті вороги й ґвалтівники!

– Тут, бач, яке діло, – мовив Іскра. – Кримчаки на ляхів люті, от Хмельницький це й використав. Щоправда, клятий хан умову поставив: щоб Хмельницький лишив у Криму заложників із знатних козаків, та ще й сина гетьманського забаг.

– І Хмельницький ото віддав дитину рідну яничарникам?

– Віддав у заставу, аби хоч якусь поміч Україні роздобути.

– Бачите, мамо, Хмель не на день затіває се діло, – озвалася Маруся. – Вірить серце, цього разу Вкраїнонька таки здобуде волю.

Горпина сплакнула, краєм хустки витираючи очі.

– Чого ви, мамо? – пташкою кинулась дочка й обняла матір за плечі. – Радість же яка! Вкраїнонька за волю піднімається.

– Батька твого згадала, – зітхнула зажурена Горпина. – Як він, соколик, горою за вкраїнську волю стояв… Під Кумейками його разом з гетьманом Павлюком ляхи підступно схопили, у Варшаві й голову зложив… Тільки й лишилася про нього межи людьми пісня:

Маруся й собі підхопила пісню про батька:

– Славна доля в дядька Гордія, дай Боже й мені такої, – задумливо мовив Іскра. – За волю поліг, а це – найсвятіше. – І по хвилі:– На сім бувайте.